Вопросы по произведению "Анна на шее" Что и как выделяет писатель как главную особенность характера мужа Анны? Что кроме физических качеств и скупости, вызывает у Анны отвращение к мужу? Ваше отношение к Анне.
В день храмового праздника в дом Троекурова съезжаются гости. За обедом речь заходит о Дубровском. Один из гостей, помещик по имени Антон Пафнутьич Спицын, признается, что он в своё время дал в суде ложные показания против Дубровского в пользу Кирилы Петровича. Одна дама сообщает, что неделю назад Дубровский обедал у неё, и рассказывает историю о том, что ее приказчик, посланный на почту с письмом и 2000 рублей для ее сына, гвардейского офицера, вернулся и сообщил, что его ограбил Дубровский, но был уличён во лжи человеком, приехавшим к ней в гости и назвавшимся бывшим сослуживцем ее покойного мужа. Вызванный приказчик рассказывает, что Дубровский действительно остановил его по дороге на почту, но, прочитав письмо матери к сыну, не стал грабить. Деньги отыскались в сундуке у приказчика. Дама считает, что человек, выдавший себя за друга ее мужа, был сам Дубровский. Но по ее описаниям у неё был человек лет 35, а Троекурову доподлинно известно, что Дубровскому 23 года. Этот факт подтверждает и новый исправник, обедающий у Троекурова.
Праздник в доме Троекурова завершается балом, на котором танцует и учитель. После ужина Антон Пафнутьич, имеющий при себе большую сумму денег, изъявляет желание ночевать в одной комнате с Дефоржем, так как он уже знает о храбрости француза и надеется на его защиту в случае нападения разбойников. Учитель отвечает согласием на Антона Пафнутьича. Ночью помещик чувствует, как кто-то пытается забрать у него деньги, спрятанные в мешке на груди. Открыв глаза, он видит, что над ним стоит Дефорж с пистолетом. Учитель сообщает Антону Пафнутьичу, что он Дубровский.
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.
— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє "я" і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.
— Я вам охоче до радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.
— Яянинові годі до скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.
— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!
— Усі тут харчуються власним "я". Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте "я" кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.
— Але я зовсім не хочу ставати яянином!
— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.
— Невже з цього міста немає виходу?
— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені,
що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.
— Яке ж це слово?
— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке "ти". Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди
В день храмового праздника в дом Троекурова съезжаются гости. За обедом речь заходит о Дубровском. Один из гостей, помещик по имени Антон Пафнутьич Спицын, признается, что он в своё время дал в суде ложные показания против Дубровского в пользу Кирилы Петровича. Одна дама сообщает, что неделю назад Дубровский обедал у неё, и рассказывает историю о том, что ее приказчик, посланный на почту с письмом и 2000 рублей для ее сына, гвардейского офицера, вернулся и сообщил, что его ограбил Дубровский, но был уличён во лжи человеком, приехавшим к ней в гости и назвавшимся бывшим сослуживцем ее покойного мужа. Вызванный приказчик рассказывает, что Дубровский действительно остановил его по дороге на почту, но, прочитав письмо матери к сыну, не стал грабить. Деньги отыскались в сундуке у приказчика. Дама считает, что человек, выдавший себя за друга ее мужа, был сам Дубровский. Но по ее описаниям у неё был человек лет 35, а Троекурову доподлинно известно, что Дубровскому 23 года. Этот факт подтверждает и новый исправник, обедающий у Троекурова.
Праздник в доме Троекурова завершается балом, на котором танцует и учитель. После ужина Антон Пафнутьич, имеющий при себе большую сумму денег, изъявляет желание ночевать в одной комнате с Дефоржем, так как он уже знает о храбрости француза и надеется на его защиту в случае нападения разбойников. Учитель отвечает согласием на Антона Пафнутьича. Ночью помещик чувствует, как кто-то пытается забрать у него деньги, спрятанные в мешке на груди. Открыв глаза, он видит, что над ним стоит Дефорж с пистолетом. Учитель сообщает Антону Пафнутьичу, что он Дубровский.
Объяснение:
попробуй если сможешь сам найти в интернете
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.
— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє "я" і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.
— Я вам охоче до радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.
— Яянинові годі до скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.
— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!
— Усі тут харчуються власним "я". Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте "я" кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.
— Але я зовсім не хочу ставати яянином!
— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.
— Невже з цього міста немає виходу?
— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені,
що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.
— Яке ж це слово?
— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке "ти". Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди