Остап і Андрій були синами Тараса Бульби, братами. Саме тому мали спільні риси. Передусім це стосується зовнішності. Обидва хлопці — «дужі молодці» з міцними, здоровими обличчями, вкритими «першим пухом волосся, якого ще не торкалася бритва».
«У них були тільки довгі чуби». Хлопці мають гарну зовнішність: Андрій «був дуже гарний із себе», Остап — «за всіх вродливіший».
Після приїзду на Січ «молоді козаки здобули собі добре ім’я серед козаків», «старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були серед перших». Вони гарно стріляли, перепливали Дніпро, билися із захопленням. На цьому їхня схожість закінчується. Хлопці були дуже різними щодо багатьох важливих речей.
Ця відмінність виявилася ще під час навчання в бурсі. Остап «першого ще року втік», «чотири рази закопував свого букваря в землю». Андрій «учився... охочіше і без напруження». Остап «був суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні... ніколи майже про інше не думав». Щодо Андрія, то його думки були зайняті й іншим: його томила жадоба кохання, він був мрійником: «Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років».
«У них були тільки довгі чуби». Хлопці мають гарну зовнішність: Андрій «був дуже гарний із себе», Остап — «за всіх вродливіший».
Після приїзду на Січ «молоді козаки здобули собі добре ім’я серед козаків», «старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були серед перших». Вони гарно стріляли, перепливали Дніпро, билися із захопленням. На цьому їхня схожість закінчується. Хлопці були дуже різними щодо багатьох важливих речей.
Ця відмінність виявилася ще під час навчання в бурсі. Остап «першого ще року втік», «чотири рази закопував свого букваря в землю». Андрій «учився... охочіше і без напруження». Остап «був суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні... ніколи майже про інше не думав». Щодо Андрія, то його думки були зайняті й іншим: його томила жадоба кохання, він був мрійником: «Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років».
Пёс бежал, низко опустив голову, слегка раскачиваясь на ходу. Носом почти
касаясь булыжников мостовой, он ловил запахи человеческих ног, лошадиных копыт,
но тех, которые были ему так нужны, какие он искал уже вторые сутки в этом чужом
городе, не было.
Хозяин исчез, исчезла арба на высоких скрипучих колёсах, за которой пёс
пришёл в город из родного аула. Этот скрип колёс он тоже отличил бы от сотни
других – ведь у каждого колёса свой голос. Но знакомого скрипа тоже не было.
Чужие арбы скрипели чужими противными голосами.
Он был очень красив: могучая киргизская овчарка, из тех, что в одиночку
берут волка. Волнистая тёмнокоричневая шерсть поседела от дорожной пыли,
широкий лоб и кругло подрезанные уши делали его похожим на медведя. Он сильно
прихрамывал на переднюю ногу: на городском базаре вчера на него накинулась
добрая дюжина собак. И показал же он им, каждой досталось на память! У него тоже
прокушена лапа, разорван бок. Но он почти не чувствовал этого: арба хозяина, его
арба исчезла во время боя. Это было хуже всего.
День за ним ночь, началось уже новое утро, а пёс всё брёл по
улицам города, вправо, влево, вперёд, но только не назад: хозяин должен быть
гдето впереди, его нужно догнать.
И вдруг переулок, в который он свернул, закончился тупиком. Его
перегородил высокий забор с воротами и калиткой.
Повернуть назад? Но как же тогда догнать хозяина?
Густая шерсть на загривке поднялась дыбом. Блеснули клыки. Пёс зарычал на
ворота.
Ворота на это никак не отозвались. Но калитка в стене вдруг открылась. В
ней появилась маленькая девочка, остановилась и попятилась.
– Ой! – сказала она так звонко, что пёс вздрогнул, и схватила за руку
мальчика постарше, стоявшего позади. – Боря, смотри, это, наверно, медведь!
– Глупости, – важно ответил мальчик. – У медведя хвост такой длинный не
бывает.
– Даа, а уши какие? А смотрит как? – спорила