Иван Федорович Шпонька, живущий ныне на хуторе своём Вытребеньках, в школе отличался прилежанием и не задирал товарищей. Благонравием своим он привлёк внимание даже страшного учителя латинского языка и был произведён им в аудиторы, чем, впрочем, не избег неприятного происшествия, в результате коего был бит по рукам тем же учителем и сохранил в душе своей робость настолько, что никогда не имел желания идти в штатскую службу. Посему, спустя два года после известия о смерти батюшки, он вступил в П*** пехотный полк, который, хоть и стоял по деревням, не уступал иным кавалерийским; к примеру, несколько человек в нем танцевали мазурку, а двое из офицеров играли в банк. Иван Федорович, впрочем, держался особняком, предпочитая чистить пуговицы, читать гадательную книгу и ставить мышеловки по углам. За исправность, спустя одиннадцать лет по получении прапорщика, он был произведён в подпоручики. Умерла его матушка, имением занялась тётушка, а Иван Федорович все служил. Наконец он получил от тётушки письмо, в коем, сетуя на старость и немощь, она просила его взять хозяйство на себя. Иван Федорович получил отставку с чином поручика и нанял кибитку от Могилева до Гадяча.
В дороге, занявшей две с небольшим недели, «ничего не случилось слишком замечательного», и только уж в трактире близ Гадяча с ним свёл знакомство Григорий Григорьевич Сторченко, сказавшийся соседом из села Хортыше и называвшим непременно в гости. Вскоре после сего происшествия Иван Федорович уже дома, в объятиях тётушки Василисы Кашпоровны, чья дородность и исполинский рост не слишком соответствуют жалобам ее в письме. Тётушка исправно ведёт хозяйство, а племянник неотлучно бывает в поле при жнецах и косарях и так, бывало, пленяется красотами природы, что забывает отведать любимых своих галушек. Меж делом тётушка замечает, что вся земля за их хутором, и само село Хортыше, записана бывшим хозяином Степаном Кузьмичом на Ивана Федоровича (тому причиной, что он наведывался к матушке Ивана Федоровича задолго до его рождения) , есть где-то и дарственная, — вот за ней-то и едет в Хортыше Иван Федорович и встречает там знакомца своего Сторченка, Хлебосольный хозяин запирает ворота, распрягает коней Ивана Федоровича, но при словах о дарственной внезапно глохнет и поминает таракана, что сидел некогда у него в ухе. Он уверяет, что дарственной никакой нет и не было и, представив его матушке с сёстрами, влечёт Ивана Федоровича к столу, где тот знакомится с Иваном Ивановичем, голова коего сидит в высоком воротнике, «как будто в бричке». Во время обеда гостя потчуют индейкою с таким усердием, что официант принуждён стать на колени, умоляя его «взять стегнушко». После обеда грозный хозяин отправляется вздремнуть, и оживлённая беседа о делании пастилы, сушении груш, об огурцах и посеве картофеля занимает все общество, и даже две барышни, сестры Сторченки, принимают в ней участие. Вернувшись, Иван Федорович пересказывает тётушке своё приключение, и, крайне раздосадованная увёртливостью соседа, при упоминании барышень (а особливо белокурой) она одушевляется новым замыслом. Думая о племяннике «ще молода дытына», она уж мысленно нянчит внучат и впадает в совершенную рассеянную мечтательность. Наконец они сбираются к соседу вместе. Заведя разговор о гречихе и уведя старушку, она оставляет Ивана Федоровича с барышней наедине. Обменявшись, после долгого молчания, соображениями относительно числа мух летом, оба умолкают безнадёжно, и заведённая тётушкой на возвратном пути речь о необходимости женитьбы необычайно смущает Ивана Федоровича. Ему снятся чудные сны: жена с гусиным лицом, и не одна, а несколько, в шляпе жена, в кармане жена, в ухе жена, жена, подымающая его на колокольню, поскольку он колокол, жена, что вовсе не человек, а модная материя («возьмите жены <…> из неё все теперь шьют себе сюртуки»). Гадательная книга ничем не может оробевшему Ивану Федоровичу, а у тётушки уж «созрел совершенно новый замысел», которого нам не суждено узнать, поскольку рукопись здесь обрывается.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на до тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення. Конспект.
В дороге, занявшей две с небольшим недели, «ничего не случилось слишком замечательного», и только уж в трактире близ Гадяча с ним свёл знакомство Григорий Григорьевич Сторченко, сказавшийся соседом из села Хортыше и называвшим непременно в гости. Вскоре после сего происшествия Иван Федорович уже дома, в объятиях тётушки Василисы Кашпоровны, чья дородность и исполинский рост не слишком соответствуют жалобам ее в письме. Тётушка исправно ведёт хозяйство, а племянник неотлучно бывает в поле при жнецах и косарях и так, бывало, пленяется красотами природы, что забывает отведать любимых своих галушек. Меж делом тётушка замечает, что вся земля за их хутором, и само село Хортыше, записана бывшим хозяином Степаном Кузьмичом на Ивана Федоровича (тому причиной, что он наведывался к матушке Ивана Федоровича задолго до его рождения) , есть где-то и дарственная, — вот за ней-то и едет в Хортыше Иван Федорович и встречает там знакомца своего Сторченка,
Хлебосольный хозяин запирает ворота, распрягает коней Ивана Федоровича, но при словах о дарственной внезапно глохнет и поминает таракана, что сидел некогда у него в ухе. Он уверяет, что дарственной никакой нет и не было и, представив его матушке с сёстрами, влечёт Ивана Федоровича к столу, где тот знакомится с Иваном Ивановичем, голова коего сидит в высоком воротнике, «как будто в бричке». Во время обеда гостя потчуют индейкою с таким усердием, что официант принуждён стать на колени, умоляя его «взять стегнушко». После обеда грозный хозяин отправляется вздремнуть, и оживлённая беседа о делании пастилы, сушении груш, об огурцах и посеве картофеля занимает все общество, и даже две барышни, сестры Сторченки, принимают в ней участие. Вернувшись, Иван Федорович пересказывает тётушке своё приключение, и, крайне раздосадованная увёртливостью соседа, при упоминании барышень (а особливо белокурой) она одушевляется новым замыслом. Думая о племяннике «ще молода дытына», она уж мысленно нянчит внучат и впадает в совершенную рассеянную мечтательность. Наконец они сбираются к соседу вместе. Заведя разговор о гречихе и уведя старушку, она оставляет Ивана Федоровича с барышней наедине. Обменявшись, после долгого молчания, соображениями относительно числа мух летом, оба умолкают безнадёжно, и заведённая тётушкой на возвратном пути речь о необходимости женитьбы необычайно смущает Ивана Федоровича. Ему снятся чудные сны: жена с гусиным лицом, и не одна, а несколько, в шляпе жена, в кармане жена, в ухе жена, жена, подымающая его на колокольню, поскольку он колокол, жена, что вовсе не человек, а модная материя («возьмите жены <…> из неё все теперь шьют себе сюртуки»). Гадательная книга ничем не может оробевшему Ивану Федоровичу, а у тётушки уж «созрел совершенно новый замысел», которого нам не суждено узнать, поскольку рукопись здесь обрывается.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на до тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення. Конспект.