Пару тижнів тому я прочитав оповідання Джеймса Олдріджа «Останній дюйм». Воно мені дуже сподобалося. Дійсно, ті події, які випали на долю 43-річного льотчика Бена та його 10-річного сина Деві, є ні чим іншим, як духовним випробуванням.
Разом з тим, фінал цього твору досить передбачуваний. При цьому я не читав в Інтернеті спойлери та не дивився однойменний фільм.
На початку оповідання Бен вчить Деві правильній посадці літака. Вже тоді я здогадався, що за сюжетом хлопчикові доведеться виконувати функції пілота. І потім моя впевненість тільки зміцнювалася. Наприклад, коли син спитав батька, чи хтось заходить коли-небудь до Акулячої бухти, куди вони прилетіли, а той заперечливо похитав головою. Або коли Бен, нехтуючи всіма правилами безпеки, заманював акул для фотографування. Як він міг так ризикувати своїм життям?! Адже вже не молода, а навчена досвідом людина, на яку покладено відповідальність за сина…
Мене не дивує той факт, що Бен з Деві змогли подолати важке випробування долі та досягти аеродрому Каїра. Правильно сказав лікар-єгиптянин, що вся справа в адреналіні, «у великому нервовому шоці». В екстремальних ситуаціях діями людини керує потужний інстинкт самозбереження. Тому людина здатна проявляти надможливості, щоб використати свій шанс на порятунок.
На мою думку, не можна вважати, що Бен з Деві здійснили героїчний вчинок. Вони врятували не чужі, а власні життя. І зробили це тому, що не мали іншого вибору. Але варто зазначити, що кожен з них — сильна особистість з внутрішнім стрижнем. Звичайно, більшого захоплення заслуговує 10-річний Деві — ще дитина, але вже з твердим чоловічим характером. Саме завдяки цьому характеру недитяче духовне випробування і було успішно пройдено.
Образ Хлестакова в комедии "Ревизор" является самым сложным для понимания, на это обращал внимание и сам Гоголь. В чем его сложность? Он настолько глупый, пустой и ничтожный человек, что даже не осознать этого. Но при этом ему удается обмануть главных чиновников и самого городничего, отыграв роль ревизора.
Читатель впервые знакомится с Иваном Александровичем Хлестаковым в трактире, где он сидит голодный, жалкий, ожидающий денег от отца. Сам он служит на низкой должности, и его никто не уважает. Даже собственный лакей и трактирный слуга общаются с ним на равных. Хлестаков клянчит себе обед в долг, да ещё и боится попасть в тюрьму за неуплату. Этот человек не понимает, как устроен мир вокруг, ему кажется, что все решает случай и связи.
Поэтому когда ему по ошибке начинают оказывать почести, он охотно присваивает их себе и чувствует свою значимость.
Когда Хлестаков внезапно становится важным человеком, он начинает "добавлять" себе достижений, связей и заслуг. Из-за дремучего невежества он не понимает, что зашёл слишком далеко, приписывая себе и военные, и чиновничьи, и придворные занятия. Если бы он знал, кто чем занимается, врал бы более правдоподобно. А пока он с детской непосредственностью врет, что и пишет романы, и вот-вот станет фельдмаршалом, и запросто ездит во дворец, и общается с Пушкиным.
Поразительно, но такая неправдоподобная ложь воспринимается чиновниками серьезно. Это происходит из-за страха и ожидания подвоха в его словах. Зная, что ревизор должен был проводить проверку тайно, чиновники во всех рассказах Хлестакова ищут скрытый смысл. В итоге Хлестаков простодушно мечтает вслух о своем величии, а чиновники эти дикие фантазии воспринимают как правду.
Именно это позволяет главному герою одурачить чиновников, которые сами преуспели в обмане. Все это создаёт впечатление, что изменить ситуацию в России удастся не скоро.
Пару тижнів тому я прочитав оповідання Джеймса Олдріджа «Останній дюйм». Воно мені дуже сподобалося. Дійсно, ті події, які випали на долю 43-річного льотчика Бена та його 10-річного сина Деві, є ні чим іншим, як духовним випробуванням.
Разом з тим, фінал цього твору досить передбачуваний. При цьому я не читав в Інтернеті спойлери та не дивився однойменний фільм.
На початку оповідання Бен вчить Деві правильній посадці літака. Вже тоді я здогадався, що за сюжетом хлопчикові доведеться виконувати функції пілота. І потім моя впевненість тільки зміцнювалася. Наприклад, коли син спитав батька, чи хтось заходить коли-небудь до Акулячої бухти, куди вони прилетіли, а той заперечливо похитав головою. Або коли Бен, нехтуючи всіма правилами безпеки, заманював акул для фотографування. Як він міг так ризикувати своїм життям?! Адже вже не молода, а навчена досвідом людина, на яку покладено відповідальність за сина…
Мене не дивує той факт, що Бен з Деві змогли подолати важке випробування долі та досягти аеродрому Каїра. Правильно сказав лікар-єгиптянин, що вся справа в адреналіні, «у великому нервовому шоці». В екстремальних ситуаціях діями людини керує потужний інстинкт самозбереження. Тому людина здатна проявляти надможливості, щоб використати свій шанс на порятунок.
На мою думку, не можна вважати, що Бен з Деві здійснили героїчний вчинок. Вони врятували не чужі, а власні життя. І зробили це тому, що не мали іншого вибору. Але варто зазначити, що кожен з них — сильна особистість з внутрішнім стрижнем. Звичайно, більшого захоплення заслуговує 10-річний Деві — ще дитина, але вже з твердим чоловічим характером. Саме завдяки цьому характеру недитяче духовне випробування і було успішно пройдено.
Образ Хлестакова в комедии "Ревизор" является самым сложным для понимания, на это обращал внимание и сам Гоголь. В чем его сложность? Он настолько глупый, пустой и ничтожный человек, что даже не осознать этого. Но при этом ему удается обмануть главных чиновников и самого городничего, отыграв роль ревизора.
Читатель впервые знакомится с Иваном Александровичем Хлестаковым в трактире, где он сидит голодный, жалкий, ожидающий денег от отца. Сам он служит на низкой должности, и его никто не уважает. Даже собственный лакей и трактирный слуга общаются с ним на равных. Хлестаков клянчит себе обед в долг, да ещё и боится попасть в тюрьму за неуплату. Этот человек не понимает, как устроен мир вокруг, ему кажется, что все решает случай и связи.
Поэтому когда ему по ошибке начинают оказывать почести, он охотно присваивает их себе и чувствует свою значимость.
Когда Хлестаков внезапно становится важным человеком, он начинает "добавлять" себе достижений, связей и заслуг. Из-за дремучего невежества он не понимает, что зашёл слишком далеко, приписывая себе и военные, и чиновничьи, и придворные занятия. Если бы он знал, кто чем занимается, врал бы более правдоподобно. А пока он с детской непосредственностью врет, что и пишет романы, и вот-вот станет фельдмаршалом, и запросто ездит во дворец, и общается с Пушкиным.
Поразительно, но такая неправдоподобная ложь воспринимается чиновниками серьезно. Это происходит из-за страха и ожидания подвоха в его словах. Зная, что ревизор должен был проводить проверку тайно, чиновники во всех рассказах Хлестакова ищут скрытый смысл. В итоге Хлестаков простодушно мечтает вслух о своем величии, а чиновники эти дикие фантазии воспринимают как правду.
Именно это позволяет главному герою одурачить чиновников, которые сами преуспели в обмане. Все это создаёт впечатление, что изменить ситуацию в России удастся не скоро.