Н.Заболоцкий написал прекрасное стихотворение "Некрасивая девочка", проникнутое добротой и пониманием. Автор считает, что играющая маленькая девочка похожа внешне на смешного лягушонка, она совсем некрасива, все черты ее лица лишены миловидности и прелести, но внутренний мир ее богат, красив, она радуется чужому счастью, как своему, она весела и беспечна, ее не тревожат проблемы взрослой трудной жизни. Автор понимает и показывает нам, что когда она вырастит, с такой неприглядной внешностью у нее могут быть проблемы, но он уверен, что найдутся хорошие люди, которые по достоинству оценят ее гармоничный внутренний мир, ее искренность, живость характера, доброе сердце, и этим она "растопит лед" в сердцах тех, кто не хотел признавать ее и кто ее сторонился. Я считаю, что внешность обманчива, сегодня ты можешь быть красив, а завтра все может измениться. У одних внешность - яркая, броская, привлекательная, но в их душе - пустота и злоба, а кто-то менее красивый, неприметный на вид, но сердце у него - золотое, душевное, милое, заботливое и отзывчивое, и это гораздо важнее.
Я народився та живу в Україні, це моя Батьківщина, мій улюблений куточок Землі. Я дуже люблю мальовничу українську природу. Безкрає синє небо, яскраве сонечко, густі трави та квіти, міцні стрункі дерева. В усі пори року вони для мене найпрекрасніші в світі. Хоч, я впевнений, на Землі є багато красивих місць, не схожих на мою країну, і для тих, хто там народився, вони – найгарніші. І я б також хотів подорожувати та побачити всі дива світу на власні очі. Тут, в моєму рідному краю, живуть мої найближчі люди – батьки та друзі, знайомі та сусіди. Завдяки ним я відчуваю себе частиною життя, почуваю себе як удома – потрібним та коханим. Звичайно, інколи між нами трапляються випадки непорозуміння, та це не псує наших відносин. Люди, що живуть поруч зі мною, розділяють ті ж радощі, турботи та сподівання, незважаючи на те, хто вони за національністю та якою мовою розмовляють. Бо рідний край – це не місце на карті, не держава навіть, це кохання в серці. Мій рідний край – це мова, пісні, книжки. Це знайомі з дитинства казкові герої. Це найперші спогади про власне життя. На мою думку, втратити все це – величезне горе. Згадуючи про людей, яким доводилося залишати Батьківщину та жити на чужині, я можу уявити, як важко їм було. А ще гірше – бачити свій рідний край у занепаді, зруйнованим війною… Усі ми на Землі – добрі сусіди, кожен з нас іде непростим шляхом власного життя. Ми маємо поважати одне одного. Я хочу, щоб ми жили мирно, щоб назавжди зберегти недоторканими дорогі для нас рідні місця, що для кожного з нас свої власні.
