1. Хто називав дракона метеликом * пустельник
князівна
князь
лицар

Это обязательный вопрос.
2. Чим під час битви Лаврін відрізнявся від інших лицарів *
був спритніший за інших
мав величезну силу
не махав дурно мечем
був уважний до деталей

Это обязательный вопрос.
3. Чому дракон нахилив голову в бік Лавріна *
ухиляючись від меча
підставляючи себе під удар
закрутилася голова
хотів краще роздивитися лицаря

Это обязательный вопрос.
4. Чому під час битви у Лавріна задерев'яніла рука *
з'явилася жалість до дракона
дивувався дивній поведінці дракона
від отрути в рані
через давню травму
5. Чому дракон відвів голову *
утомився від безглуздої битви
дуже злякався удару Лавріна
аби не здогадалися про домовленість із князем
щоб повернутися до Лавріна спиною
6. В яке вразливе місце дракона почали врешті бити лицарі *
у шию
у живіт
у голову
у ніс

Это обязательный вопрос.
7. Чому дракон назвав Лавріна таким же виродком, як і він *
бо писав вірші
бо був мудрим і добрим
бо мав милосердя
бо вони розуміли один одного

Это обязательный вопрос.
8. Хто наприкінці битви промовляє молитву *
Грицько
Настасія
Лаврін
князь

Это обязательный вопрос.
9. Яке останнє слово промовив дракон *
прощавайте
рятуйте
помилуй
дякую
10. Хто вбив дракона, і став зятем князя *
Джура - зброєносець
Лицар Лаврін
Воєвода Антось
Пан Чурило
11. Де князь поховав дракона *
на галявині за лісом
біля печери
на місці смерті
біля могили пустельника
12. Через що Лаврін поїхав з Люботина, проклинаючи князя *
бо він не став зятем
бо не був задоволеним посагом Настасії
бо дізнався правду про смерть Грицька
бо Настасія була некрасивою

Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця пові степовий океан манить і кличе. хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії. і раптом на обрії випливає оазис. що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі? наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками. так от який він, хутір надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — іваном карповичем тобілевичем — карпенком-карим. в тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: іван, панас і микола, що стали відомими на увесь світ, — іван карпенко-карий, панас саксаганський, микола садовський. дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря. серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. ось дуби івана, миколи, панаса, марка, марії їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: іван карпенко-карий, микола садовський, панас саксаганський, марко кропивницький, марія заньковецька. нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку. коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, ві шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у крим по сіль. як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану. неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду радянської україни. у просторих залах зібрано особисті речі братів тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розпові про історію українського театру. шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "хазяїн", "сто тисяч", "мартин боруля". дзюркотить з-під коріння джерельна вода. припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці. (за і. цюпою). план опису . 1.оазис серед степу. 2.стара батьківська хата в парку. 3.став, викопаний письменником. 4.могутні дуби. 5."чумаки". 6.меморіальний музей. зразок переказу. хутір надія степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. степовий океан манить і кличе. хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії. раптом на обрії — оазис. може, це марево? наближаємось, але марево не зникає. навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками. це — хутір надія, закладений відомим драматургом іваном карповичем тобілевичем (карпенком-карим). у тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: іван карпенко-карий, панас саксаганський, микола садовський. алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря. серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. дуби сягають півсотні метрів у небеса. трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "чумаки", їх саджали почесні гості, ві шану українським чумакам. рости цим дубам вічно. неподалік хати — великий світлий будинок. це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів тобілевичів і цікаві документи. дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. дзюркотить джерельна вода. припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.

Що таке краса? напевно, кожен із нас хоча б раз замислювався над цим питанням. я вважаю, однозначної відповіді бути не може: у кожного свої цінності, а тому - й розуміння світу. краса - дещо непідвладне людині: ми не можемо доторкнутися до неї, відчути її аромат, або побачити колір. ми лише відчуваємо її тонкими вібраціями душі. проте вона необхідна людству. лише на мить уявіть: усе навкруги потворне та мерзенне. як би ми жили у такому світі, де ніщо не тішить око? це, на мою думку, неможливо. я вважаю вислів джека лондона справедливим: " краса - абсолютна. людське життя, все життя підкоряється красі. краса вже існувала у всесвіті до людини. краса залишиться у всесвіті, коли людина загине, але не навпаки. краса не залежить від незначної людини, що борсається у багнюці". наше життя повність підкорюється красі, а тому дуже важливо вміти бічити та цінувати її.отже, погляньте навкруги, невже ви не бачите, який світ прекрасний? напевно, просто зараз ви знайдете дві-три прекрасті речі поруч із собою (хоча їх, звісно, набагато більше). ми звикли не цінувати те, що маємо, не розуміти, як це важливо для нас. я вважаю, потрібно слідувати пораді олександро д'авенія: " шукати красу всюди, де тільки можна її знайти, і дарувати її тим, хто поруч з тобою. для цього і живу на світі". лише тоді, коли ми навчимося бічити прекрасне на землі, ми побачимо прекрасне всередині нас, у наших душах та серцях.p.s. за бажанням можеш прибрати деякі речення, або замінити своїми - я лише дала "скелет". до речі, якщо ти вважаєш, що використання цитат для твого красу ще зарано, можеш просто прибрати їх, або замінити непрямою мовою, або перетворити їх на свої висловлювання. сподіваюсь, допоміг)