Якщо мова йде не про епізод, а про розділ, то в цьому розділі описано таке:
Климко приходить до свідомості у будинку тітки Марини. З"ясувалося, що хвороба звалила його з ніг вже в хаті цієї доброї жінки. Він без пам"яті пролежав майже три дні. Тітка Марина доглядала хворого Климка, попрала всі його речі. Хлопець зіп"явся на ноги і одразу ж хотів вертатися додому, але був ще занадто слабкий. Щоб віддячити тітці за увагу, хлопчик трішки позамітав у дворі, висмикав бур"яни. Хотів ще висмикнути за хатою біля солом"яного погрібничка, але підійшовши ближче, зрозумів, що в ньому тітка Марина ховає кілька курок і півня, а густий бур"ян маскує погрібничок. Досить емоційною є сцена, коли тітка приносить для хворого Климка молоко і наливає в склянку, але помічає, що він лише трішки відпиває і розбавляє молоко водою. На питання тітки навіщо він це робить хлопець відповідає, що йому вистачить, а трішки молока він би хотів взяти з собою в дорогу. Молоко йому було потрібне для маленької донечки вчительки. Тітка обіцяє дати йому в дорогу молоко, а перед цим просить його залишитися жити у неї. Він сирота і був би їй з чоловіком за сина. Климко обіцяє, що обов"язково повернеться до тітки Марини, але зараз його чекають удома і йому потрібно йти. Тітка Марина збирає хлопця в дорогу, дає йому сіль, а також домовляється з знайомим на станції, щоб дозволив Климкові їхати у товарному вагоні в сторону його рідної станції. У вагоні були ще кілька жінок і чоловік. У вагоні Климко згадує дядька, як вони жили до війни, мріє як посадить на дядьковій могилі вишню. Але раптом двері вагону різко відчинилися і німець грубо їх усіх викинув з вагону. Це сталося приблизно за шістдесят кілометрів до рідної станції Климка. Решту дороги він йшов знову пішки.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Відповідь:
Якщо мова йде не про епізод, а про розділ, то в цьому розділі описано таке:
Климко приходить до свідомості у будинку тітки Марини. З"ясувалося, що хвороба звалила його з ніг вже в хаті цієї доброї жінки. Він без пам"яті пролежав майже три дні. Тітка Марина доглядала хворого Климка, попрала всі його речі. Хлопець зіп"явся на ноги і одразу ж хотів вертатися додому, але був ще занадто слабкий. Щоб віддячити тітці за увагу, хлопчик трішки позамітав у дворі, висмикав бур"яни. Хотів ще висмикнути за хатою біля солом"яного погрібничка, але підійшовши ближче, зрозумів, що в ньому тітка Марина ховає кілька курок і півня, а густий бур"ян маскує погрібничок. Досить емоційною є сцена, коли тітка приносить для хворого Климка молоко і наливає в склянку, але помічає, що він лише трішки відпиває і розбавляє молоко водою. На питання тітки навіщо він це робить хлопець відповідає, що йому вистачить, а трішки молока він би хотів взяти з собою в дорогу. Молоко йому було потрібне для маленької донечки вчительки. Тітка обіцяє дати йому в дорогу молоко, а перед цим просить його залишитися жити у неї. Він сирота і був би їй з чоловіком за сина. Климко обіцяє, що обов"язково повернеться до тітки Марини, але зараз його чекають удома і йому потрібно йти. Тітка Марина збирає хлопця в дорогу, дає йому сіль, а також домовляється з знайомим на станції, щоб дозволив Климкові їхати у товарному вагоні в сторону його рідної станції. У вагоні були ще кілька жінок і чоловік. У вагоні Климко згадує дядька, як вони жили до війни, мріє як посадить на дядьковій могилі вишню. Але раптом двері вагону різко відчинилися і німець грубо їх усіх викинув з вагону. Це сталося приблизно за шістдесят кілометрів до рідної станції Климка. Решту дороги він йшов знову пішки.
Пояснення:
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.