Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу. У розгортанні сюжету можна виділити три частини, пов’язані між собою за до нтонацій. Перші слова «Заповіту» вражають своєю граничною простотою, навіть буденністю. Тут нема і сліду «декларативності». Поет від імені ліричного «Я» висловлює свою останню волю. Неначе батько зібрав синів перед смертю і лагідно, спокійно, без жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить з ледь помітною журбою поховати його, як годиться. Але в цій простоті — глибина думки і образу. Кількома звичайними словами намальована ціла картина. Разом із собою поет силою поетичного слова підняв своїх читачів на таку височінь, звідки вони оглядають Україну від краю до краю, відчувають себе господарями цієї краси, цієї величі і усвідомлюють співгромадянську відповідальність за долю рідної Вітчизни. Символічними є образи: ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани,— бо вони — свідки «козацької слави». Бути похованим «на могилі» — означає знайти останній притулок на козацькому кургані і розділити участь оборонців рідного краю. Тому початок твору свідчить про невіддільність постаті поета від України. У двох наступних парах строф поет уже думає не про себе, не про свою смерть, а думає і турбується за долю рідного народу, його майбутнє. Відчувається хвилювання автора: рядки тут більш енергійні, поривчасті, з недомовленостями. Якщо станеться так, що Дніпро «понесе з України у синєє море кров ворожу…», тобто коли будуть знищені усі кати його народу, а трудящі стануть вільними і щасливими, він готовий полинути з вдячності до бога і молитися йому, а значить, і вірити в нього. Пов’язавши перші дві строфи з третьою словом «поховайте», Шевченко звертається до рідного народу з наказом-порадою революційного повалення існуючого ладу: …вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Рядки ці — вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Вмираючи (як він думав) і не встигнувши побачити свій народ вільним, він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія. Поет-трибун прямо говорить народові, що порвати кайдани неволі (символ соціального і національного гніту) можна тільки шляхом збройної боротьби, в котрій проллється кров. Але це буде справедлива війна: епітети «вража зла кров» вказують прямо, що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників та інших гнобителів трудящих. Інакше пани ніколи не віддадуть своєї влади. Закінчується «Заповіт» дуже оригінально. В останній строфі особисті й громадянські мотиви зливаються в один. Після емоційного спалаху-заклику відчувається спад напруження і перехід до інтимного світу поета, його мрій. Непохитно вірячи, що народ збудує нове суспільство — «велику сім’ю, вольну, нову». У от у цьому прекрасному суспільстві, за яке боровся і страждав поет, нехай не забудуть його. Хай інколи мати-Вітчизна згадує «незлим тихим словом» свого вірного сина. Це друге його особисте прохання. І дуже скромне. В одному з варіантів було «тихим добрим словом», але поет замінив «добрим» на «незлим».
У літературному доробку великого українського письменника І. Франка є чимало різноманітних за жанрами творів. Це й поезія, і драматургія, і проза. Всі вони мають велику мистецьку цінність. Але я особисто віддаю перевагу Франкові, його яскравій і неповторній, ніжній ліриці, його віршам про кохання. Мім улюблений твірпоета — вірш «Чого являєшся мені у сні?», який увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», створеної 1886 року. Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.
Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає Івідображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя. Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.
Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі?
Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої,її стриманість у ставленні до ліричного героя. Про те, ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей. Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить , хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя.
Так ниє серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засихає.
Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала. І це було дійсно так. Фішкові «тричі приходила любов». Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна Журовська — «гордая душа». Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.
Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?
Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.
Я дуже вдячна моєму улюбленому поетові за його неперевершений твір, і якому він торкається найглибших струн людського серця, возвеличує найприкрасніше з людських почуттів — кохання.
У літературному доробку великого українського письменника І. Франка є чимало різноманітних за жанрами творів. Це й поезія, і драматургія, і проза. Всі вони мають велику мистецьку цінність. Але я особисто віддаю перевагу Франкові, його яскравій і неповторній, ніжній ліриці, його віршам про кохання. Мім улюблений твірпоета — вірш «Чого являєшся мені у сні?», який увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», створеної 1886 року. Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.
Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає Івідображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя. Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.
Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої,її стриманість у ставленні до ліричного героя. Про те, ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей.
Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить , хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя.
Так ниє серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засихає.
Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала. І це було дійсно так. Фішкові «тричі приходила любов». Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна Журовська — «гордая душа». Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.
Я дуже вдячна моєму улюбленому поетові за його неперевершений твір, і якому він торкається найглибших струн людського серця, возвеличує найприкрасніше з людських почуттів — кохання.