Кінець 1845-го року Шевченко провів в Переяславі у свого приятеля лікаря А. Козачковського. Поет півтора місяця тяжко хворів і на Різдво (25 грудня) в передчутті близької смерті, написав «Заповіт». В ньому, усвідомлюючи своє значення для України і свою роль не просто Поета, але й батька нації, він заповідав поховати себе на найвищому кургані («могилі»), з якої він міг би прозирати всю свою країну (щоб «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»). За умов прадавньої степової України на подібну честь і шану могли розраховувати лише найславетніші зі скіфських царів. А поетові тоді був тридцять один рік!
За кілька тижнів до того, на початку грудня поет завершив роботу над великою поемою «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», в якій, відкинувши «хибну скромність», напряму звернувся до свого народу з позиції Вчителя, який здатен просвітити та об’єднати своїх нерозумних дітей, напутити їх на шлях істини й на спільне благо. І що цікаво — ніхто з того часу і потепер не посмів назвати Шевченка самозванцем або мегаломаніаком. Його авторитет визнавали як його розчулені шанувальники, так і (нехай і крізь зуби) його недоброзичливці.
Історія знає багато прикладів того, коли поет, політик чи релігійний лідер, не чекаючи на посмертну славу, сам вказує на своє місце і на свою місію. (Моїсей, Горацій, Пушкін.) Французькому письменнику і державному діячеві Андре Мальро приписують таку характеристику Шарля Де Ґолля: «Колись жив один божевільний, який вважав, що він і є Франція. І він мав рацію».
Визнання і слава національного поета прийшли до Шевченка майже одразу, з перших його творів. Але цього факту замало для такої непохитної віри у своє покликання. У житті кожного обранця мусить бути якийсь небуденний досвід, знак чи якась виняткова подія, за яку він потім тримається все своє життя. І саме на це натякає вірш «N.N. («Мені тринадцятий минало»), написаний 1847-го року в Орській фортеці.
Кінець 1845-го року Шевченко провів в Переяславі у свого приятеля лікаря А. Козачковського. Поет півтора місяця тяжко хворів і на Різдво (25 грудня) в передчутті близької смерті, написав «Заповіт». В ньому, усвідомлюючи своє значення для України і свою роль не просто Поета, але й батька нації, він заповідав поховати себе на найвищому кургані («могилі»), з якої він міг би прозирати всю свою країну (щоб «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»). За умов прадавньої степової України на подібну честь і шану могли розраховувати лише найславетніші зі скіфських царів. А поетові тоді був тридцять один рік!
За кілька тижнів до того, на початку грудня поет завершив роботу над великою поемою «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», в якій, відкинувши «хибну скромність», напряму звернувся до свого народу з позиції Вчителя, який здатен просвітити та об’єднати своїх нерозумних дітей, напутити їх на шлях істини й на спільне благо. І що цікаво — ніхто з того часу і потепер не посмів назвати Шевченка самозванцем або мегаломаніаком. Його авторитет визнавали як його розчулені шанувальники, так і (нехай і крізь зуби) його недоброзичливці.
Історія знає багато прикладів того, коли поет, політик чи релігійний лідер, не чекаючи на посмертну славу, сам вказує на своє місце і на свою місію. (Моїсей, Горацій, Пушкін.) Французькому письменнику і державному діячеві Андре Мальро приписують таку характеристику Шарля Де Ґолля: «Колись жив один божевільний, який вважав, що він і є Франція. І він мав рацію».
Визнання і слава національного поета прийшли до Шевченка майже одразу, з перших його творів. Але цього факту замало для такої непохитної віри у своє покликання. У житті кожного обранця мусить бути якийсь небуденний досвід, знак чи якась виняткова подія, за яку він потім тримається все своє життя. І саме на це натякає вірш «N.N. («Мені тринадцятий минало»), написаний 1847-го року в Орській фортеці.