21.Яку з перерахованих ідей не сповідує дракон -- головний герой твору Юрія Винничука "Місце для
дракона":
А)«… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було, як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій».
Б)«Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?»
В)«Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло».
Г)Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина.
Бо ж це і моя земля!»

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гекзаметр, верлібр, п'ятисто-повий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На зламі 19-20-х століть, використовуючи сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Творчість Лесі Українки відіграла велику роль у розвитку вітчизняної і світової культури. Поетеса привнесла в українську літературу багатий духовний світ своїх героїв — людей з допитливим розумом і палким серцем. Могутній талант, відданий служінню народові, глибоке проникнення в найістотніші питання доби, висока професійна культура — все це поставило Лесю Українку в ряди найвидатніших поетів світу.

«Демократичний зміст, гуманістичний пафос її творчості, висота духовності й інтелекту, заявлені в характері трактування вічних, загальнолюдських проблем (і літературних, і культурних), — все це повсякчас приваблювало читача і піднімало її слово до рівня світових вершинних зразків.»

Ця драма нібито звернена до сучасності. Проблема незалежності, що стояла перед Україною в XVII століття, співзвучна минулому століттю, нашим болям і сподіванням, історичному вибору, зробленому українським народом 16 липня 1990 p., коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет республіки.

На смерть Лесі Українки преса одностайно відгукнулася некрологами і статтями, рідні поетеси й українські видання в Києві отримала велику кількість телеграм і листів із виразами співчуття. Високо оцінила творчість Лесі Українки, наголошуючи на її зв'язку з робітничим рухом, більшовицька газета «Правда». Почуття горя і непоправної втрати охопило всю Україну.

Твори Лесі Українки перекладено мовами багатьох народів світу, зокрема російською, грузинською, німецькою, абхазькою.

Споруджено пам'ятник і відкрито музей Лесі Українки у грузинському місті Сурамі, де вона жила і померла, її ім'ям названо вулиці в Сурамі та Тбілісі. Пам'ятник українській поетесі встановлено в Батумі. Ім'я Лесі Українки присвоєно багатьом театрам, інститутам, заводам, бібліотекам, школам, вулицям.

Кращими митцями світу створюються балети, романси, пісні на тексти поезій Лесі Українки, художниками ілюструються її твори.

На честь 100-річчя від дня народження поетеси в нашій країні було ухвалено постанову про заснування щорічної літературної премії імені Лесі Українки за кращий літературний твір для дітей.

1973 р. в Києві відкрито пам'ятник Лесі Українці.

Польський критик Флоріан Неуважний в столітні роковини з дня народження Лесі Українки говорив про світову велич поетеси:

«Ціле життя — щоденно — вона жила і творила для майбутньої справедливої і вільної України, освітлюючи своєю творчістю і біографією наше сьогодні, викликаючи в своїх земляків і за межами України подив, пошану і почуття щастя від того, що існують такі, як вона, творці і люди».

Оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною», за А. Єнсеном, — класичний твір, перлина української белетристики. Основні події, що відбуваються з головними героями, укладаються в кілька тижнів, але за змістом твір охоплює великий історичний відрізок часу. Проникнути в історію українського народу, її славетні і трагічні сторінки допомагає пролог до оповідання.

Уже перше речення твору: «Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — налаштовує читачів на те, що розповідь ітиме про давно минулі події. М. Коцюбинський згадує у пролозі і про Задунайську Січ, і про Коліївщину, і про повстання гайдамаків. Історичний зміст закладено в реченні: «Ще недавно, вмившись в Умані власною кров'ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пап смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа». Тут автор згадує селянське повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщини, і місто Умань, в якому гайдамаки помстилися панам за всі народні кривди. Після придушення повстання польська шляхта жорстоко розправилася з його учасниками. У містечку Кодні, недалеко від Житомира, шляхта стратила три тисячі повстанців, скидаючи в яму відрубані катом голови так, що з них виріс стіжок.

Пише М. Коцюбинський у пролозі про віковічну боротьбу двох станів — панського й мужичого, яка ніколи не закінчувалась. Своїм твором автор прославляє високий бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів і був готовий дорогою ціною заплатити за волю.

З прологу дізнаємося про ліквідацію Задунайської Січі, про втечу на вільні бессарабські степи українців та про жорстоке переслідування втікачів. «На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей», — пише Коцюбинський. А на кордонах скрізь були виставлені пікети, за кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. А спійманого чекала лиха доля: рекрутство, заслання в Сибір, катування або повернення до пана. Та все ж українське селянство волелюбне, воно «...ще не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі», мріяло про волю. І ця мрія кликала до дій, до втечі в ті місця, де, як написав М. Коцюбинський у пролозі, «...хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок».