Розмова Русалки з "Тим, що греблі рве".Водяник не дозволяє Русалці гуляти з "Тим, що греблі рве" і вона занурюється в озеро.Дія І
Лукаш іде по лісу з дядьком Левком.Лукаш хоче зробити очеретяну сопілку і залишається на березі, а дядько Левко іде рибалити.Від гри сопілки прокидається Мавка після зимового сну.Розмова Лукаша з Мавкою.Дядько Лев повертається і кличе небожа Лукаша.Лукаш збирає хмиз і розпалює вогнище.Дядько Лев розповідає казку.Дядько засинає, а Лукаш зустрічається з Мавкою.Русалка підмовлює потерчат і Куця.Потерчата заводять Лукаша у драговину.Мавка рятує Лукаша.Дядько Лев забирає Лукаша додому.Дія ІІ
Лукаш побудував хатку у лісі, засіяв поле житом і пшеницею.Матері Лукаша не подобається Мавка, вона хоче іншу невістку.
Килина і Лукаш жнуть жито.
Лукаш проводжає Килину додому.Мавка танцює у Перелесником.З'являється "Той, що в скалі сидить" і забирає Мавку.Лукаш засилає сватів до Килини.Дія ІІІ
Лісовик перетворив Лукаша на вовка, але Мавка знов обернула його на людину.Куць зіпсував всіх лукашевих корів і коней.Лукашева мати свариться з Килиною.Мавка перетворюється на вербу біля Лукашевої хати.Килинин син вирізає з верби сопілку.Лукаш повертається додому, граєна вербовій сопілці.Верба згорає, вогнище переходить на Лукашеву хату.Лукашева хата згоряє.Лукаш з сім'єю відправляється в село.Лукаш грає на сопілці мавчиній постаті
Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
Проте ця жінка особлива не тільки своїм надзвичайним літературним обдаруванням — все її життя було подвигом, прикладом справжньої мудрості та незламності волі. Читаючи Лесини вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Ця боротьба за життя, за можливість реалізувати власні мрії та бажання розпочалося ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років. Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою та безвольною, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.
Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний б життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було ані слова нарікання на несправедливу долю, а відчувалась незламна воля, заклик до рішучих дій. "Від часу "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини", — писав Іван Франко.
Власна хвороба зробила Лесю чутливою до чужого горя, вона бачила тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла слабка дівчина достукатися до далеких володарів чи хоча б взяти в руки зброю?
Проте Леся знаходить інший шлях — її зброєю стало слово. Поетеса поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула збудити свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
І Лесини слова справді стали міцною зброєю, вони викривали всі жахливі діяння влади, говорили про зубожіння українського народу, звинувачували інтелігенцію у бездіяльності. Леся Українка не могла пробачити здоровим сильним людям їх пасивність, байдужість до горя інших. Поетеса була впевнена, що слід сподіватись навіть без надії, що слід щось робити заради змін, навіть якщо це здається безглуздим:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Важко уявити, яку внутрішню силу повинна мати людина, щоб, будучи приреченою на смерть, писати такі слова, стверджувати життя. Поетеса зневажала сльози й жаль і, я думаю, мала на це повне право: якщо хвора дівчина не зламалася, не втратила віру в майбутнє, то здорові чоловіки, які прикривалися словами про марність будь-яких дій, виглядали поряд з нею просто жалюгідними.
Дійсно, життя та творчість Лесі Українки — це подвиг, приклад громадянської мужності. За своє коротке життя, більша частина якого була сповнена страшними муками, Леся Українка зробила стільки, скільки не може зробити й здорова людина, що прожила довге життя. У кожному рядочку її віршів відчувається любов до рідної землі, занепокоєність станом народу, але й щира впевненість, що зміни таки відбудуться, треба тільки рішуче діяти, а не лити сльози, сидячи на одному місці. Громадянська лірика Лесі Українки — це не тільки її зброя, її внесок у справу визволення рідного народу, це ще і її щирий, сповнений любов'ю подарунок цьому народові.
Відповідь:
Пояснення:
Розмова Русалки з "Тим, що греблі рве".Водяник не дозволяє Русалці гуляти з "Тим, що греблі рве" і вона занурюється в озеро.Дія І
Лукаш іде по лісу з дядьком Левком.Лукаш хоче зробити очеретяну сопілку і залишається на березі, а дядько Левко іде рибалити.Від гри сопілки прокидається Мавка після зимового сну.Розмова Лукаша з Мавкою.Дядько Лев повертається і кличе небожа Лукаша.Лукаш збирає хмиз і розпалює вогнище.Дядько Лев розповідає казку.Дядько засинає, а Лукаш зустрічається з Мавкою.Русалка підмовлює потерчат і Куця.Потерчата заводять Лукаша у драговину.Мавка рятує Лукаша.Дядько Лев забирає Лукаша додому.Дія ІІ
Лукаш побудував хатку у лісі, засіяв поле житом і пшеницею.Матері Лукаша не подобається Мавка, вона хоче іншу невістку.
Килина і Лукаш жнуть жито.
Лукаш проводжає Килину додому.Мавка танцює у Перелесником.З'являється "Той, що в скалі сидить" і забирає Мавку.Лукаш засилає сватів до Килини.Дія ІІІ
Лісовик перетворив Лукаша на вовка, але Мавка знов обернула його на людину.Куць зіпсував всіх лукашевих корів і коней.Лукашева мати свариться з Килиною.Мавка перетворюється на вербу біля Лукашевої хати.Килинин син вирізає з верби сопілку.Лукаш повертається додому, граєна вербовій сопілці.Верба згорає, вогнище переходить на Лукашеву хату.Лукашева хата згоряє.Лукаш з сім'єю відправляється в село.Лукаш грає на сопілці мавчиній постаті
Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
Проте ця жінка особлива не тільки своїм надзвичайним літературним обдаруванням — все її життя було подвигом, прикладом справжньої мудрості та незламності волі. Читаючи Лесини вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Ця боротьба за життя, за можливість реалізувати власні мрії та бажання розпочалося ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років. Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою та безвольною, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.
Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний б життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було ані слова нарікання на несправедливу долю, а відчувалась незламна воля, заклик до рішучих дій. "Від часу "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини", — писав Іван Франко.
Власна хвороба зробила Лесю чутливою до чужого горя, вона бачила тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла слабка дівчина достукатися до далеких володарів чи хоча б взяти в руки зброю?
Проте Леся знаходить інший шлях — її зброєю стало слово. Поетеса поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула збудити свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
І Лесини слова справді стали міцною зброєю, вони викривали всі жахливі діяння влади, говорили про зубожіння українського народу, звинувачували інтелігенцію у бездіяльності. Леся Українка не могла пробачити здоровим сильним людям їх пасивність, байдужість до горя інших. Поетеса була впевнена, що слід сподіватись навіть без надії, що слід щось робити заради змін, навіть якщо це здається безглуздим:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Важко уявити, яку внутрішню силу повинна мати людина, щоб, будучи приреченою на смерть, писати такі слова, стверджувати життя. Поетеса зневажала сльози й жаль і, я думаю, мала на це повне право: якщо хвора дівчина не зламалася, не втратила віру в майбутнє, то здорові чоловіки, які прикривалися словами про марність будь-яких дій, виглядали поряд з нею просто жалюгідними.
Дійсно, життя та творчість Лесі Українки — це подвиг, приклад громадянської мужності. За своє коротке життя, більша частина якого була сповнена страшними муками, Леся Українка зробила стільки, скільки не може зробити й здорова людина, що прожила довге життя. У кожному рядочку її віршів відчувається любов до рідної землі, занепокоєність станом народу, але й щира впевненість, що зміни таки відбудуться, треба тільки рішуче діяти, а не лити сльози, сидячи на одному місці. Громадянська лірика Лесі Українки — це не тільки її зброя, її внесок у справу визволення рідного народу, це ще і її щирий, сповнений любов'ю подарунок цьому народові.