У мене в дитинстві було багато дитячих книг: казки, оповідання, книжечки з дитячими віршиками і пісеньками. Але моєю першою книгою, яку я самостійно прочитала, була книга Всеволода Нестайка «Дивовижні пригоди у Лісовій школі». Ця книга запам᾽яталася мені яскравими малюнками, а також тим, як легко, цікаво і з гумором описує автор шкільне життя лісових звірят. А життя це різноманітне, яскраве, насичене неймовірними пригодами. Книга В. Нестайка виховує в будь-якій дитині захоплення красою, почуття дружби, взаємодо засуджує зрадництво і, водночас, наштовхує на усвідомлення власних помилок.
І до сьогодні ця книга лежить у мене на книжковій полиці. Вона назавжди залишиться у серці приємним спогадом про першу книгу у моєму житті.
Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Відповідь:
як варіант ) :
У мене в дитинстві було багато дитячих книг: казки, оповідання, книжечки з дитячими віршиками і пісеньками. Але моєю першою книгою, яку я самостійно прочитала, була книга Всеволода Нестайка «Дивовижні пригоди у Лісовій школі». Ця книга запам᾽яталася мені яскравими малюнками, а також тим, як легко, цікаво і з гумором описує автор шкільне життя лісових звірят. А життя це різноманітне, яскраве, насичене неймовірними пригодами. Книга В. Нестайка виховує в будь-якій дитині захоплення красою, почуття дружби, взаємодо засуджує зрадництво і, водночас, наштовхує на усвідомлення власних помилок.
І до сьогодні ця книга лежить у мене на книжковій полиці. Вона назавжди залишиться у серці приємним спогадом про першу книгу у моєму житті.
Пояснення:
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.