Це був вже досить прохолодний ранок. Ми їхали обозом в сусіднє містечко через безкрайній степ. Навколо ні душі і тиша. Я навіть трішки задрімав, Дорога була з ямами і підводу так підкидало, що я ніяк не міг зручно вмоститися від чого муляли мої ноги, які так у крутило від застарілого ревматизму. Але тут я помітив недалеко від дороги скирту. Можна б було трішки наскубати з неї соломи, підстелити і їхати буде зручніше і тепліше. Я зупинився і неквапом побрів до скирти. Неспішно оглянув її з різних боків. Спробував смикнути пару жмутків соломи, але вона була досить щільно складена. Поряд помітив купу вже насмиканої кимось соломи. Я підійшов ближче і вже хотів скинути ногою верхній шар соломи, покритий вранішньою росою, як раптом ця купа заворушилася і з неї хтось вискочив. Моє серце різко скочило ледве не до п"ят. Перед мною стояв худенький, блідий, коротко стрижений хлопчик. Він весь посинів від холоду, його босі ноги були брудні і мокрі від роси. Стара і аж чорна від мазути курточина висіла на його худеньких плечиках. На худенькому обличчю здавалося, що були лише великі злякані сині оченята. Він щось швидко повторював, простягаючи до мене худенькі посинілі долоньки. Я зрозумів, що він щось говорить про сіль. Мабуть він голодний. Я віддав йому частину свого пайка, що залишилася. Я набрав соломи і ми рушили далі. Сон як рукою зняло. Дорогою мені ніяк з голови не йшов цей хлопчина. Муляло вже не мої хворі ноги, муляло в моїй душі. Клята війна, від неї в першу чергу страждають ні в чому не винні діти !
Веселий час — дитинство! Сповнене пригод, справжніх переживань і почуттів, воно назавжди залишається в нашій душі світлим образом, що з теплотою згадуємо в дорослому житті. Бо такого в нас більше ніколи не буде, а воно було найкраще, найправдивіше, найдивовижніше. Такий незгладимий слід залишило дитинство і в душі Всеволода Нестайка, бо тільки людина, яка вміє зберегти в пам'яті миті дитячого життя, могла написати "Тореадорів з Васюківки". Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завгороднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би "штуку утнути". І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями "Клуня" і "Крива груша". І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча. Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото. Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Собакевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів. Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що "видають учительку заміж", розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов'ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею. Увесь клас об'єднується, допомагаючи один одному. Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції "примирення", і — це найголовніше — діти.
Відповідь:
Це був вже досить прохолодний ранок. Ми їхали обозом в сусіднє містечко через безкрайній степ. Навколо ні душі і тиша. Я навіть трішки задрімав, Дорога була з ямами і підводу так підкидало, що я ніяк не міг зручно вмоститися від чого муляли мої ноги, які так у крутило від застарілого ревматизму. Але тут я помітив недалеко від дороги скирту. Можна б було трішки наскубати з неї соломи, підстелити і їхати буде зручніше і тепліше. Я зупинився і неквапом побрів до скирти. Неспішно оглянув її з різних боків. Спробував смикнути пару жмутків соломи, але вона була досить щільно складена. Поряд помітив купу вже насмиканої кимось соломи. Я підійшов ближче і вже хотів скинути ногою верхній шар соломи, покритий вранішньою росою, як раптом ця купа заворушилася і з неї хтось вискочив. Моє серце різко скочило ледве не до п"ят. Перед мною стояв худенький, блідий, коротко стрижений хлопчик. Він весь посинів від холоду, його босі ноги були брудні і мокрі від роси. Стара і аж чорна від мазути курточина висіла на його худеньких плечиках. На худенькому обличчю здавалося, що були лише великі злякані сині оченята. Він щось швидко повторював, простягаючи до мене худенькі посинілі долоньки. Я зрозумів, що він щось говорить про сіль. Мабуть він голодний. Я віддав йому частину свого пайка, що залишилася. Я набрав соломи і ми рушили далі. Сон як рукою зняло. Дорогою мені ніяк з голови не йшов цей хлопчина. Муляло вже не мої хворі ноги, муляло в моїй душі. Клята війна, від неї в першу чергу страждають ні в чому не винні діти !
Пояснення:
Повість описує пригоди друзів Івана Реня (Яви) і Павла Завгороднього (Павлуші), які ніколи не сидять на місці, вони завжди діяльні, їх мозок напружено працює над тим, яку би "штуку утнути".
І треба сказати, що усякі штуки їм надзвичайно добре вдаються! Чого варта вигадка провести у Васюківці метро зі справжніми станціями "Клуня" і "Крива груша". І байдуже, що воно проходить під свинарником, що й стає причиною катастрофи для однієї з тварин, але ідея за новизною, безперечно, блискуча.
Так само передовою можна вважати виставу з боєм биків, тобто кориду. Звичайно, виходить дещо трансформоване шоу, бо хлопцям спочатку не щастить з темпераментом корови. Контрибуція абсолютно не звертає уваги на вистрибування сміливих тореадорів, а також на вимахування червоним килимком із зображенням собачок перед мордою. Врешті, терпець флегматичної корови уривається, і вона, мугикаючи прокльони, заганяє друзів у болото.
Поза всяким сумнівом залишається і той факт, що бешкетники придумують різні штуки і в школі. Урятувавши мале щеня Собакевича, вони приносять його на заняття, за що, звичайно, друзів разом із зоопарком виганяють з уроку. Не в правилах приятелів гаяти час, тож вони швидко придумують почепити шкільного дзвоника на свого чотирилапого супутника, пристосувавши калатало ременем зі штанів.
Як бачимо, автор зображує чимало кумедних ситуацій, що трапляються з васюківцями. Усі ці пригоди описані детально, із масою цікавих смішних подробиць. Читач ніби потрапляє до кола тореадорів та їхніх однокласників — настільки майстерно автор зображує події. Ми співпереживаємо школярам, що "видають учительку заміж", розуміємо їхній світлий сум. В. Нестайко уміло зміг поєднати романтичні елементи з гумористичними. Весь клас хоче виразити свої найкращі почуття улюбленій Галині Сидорівні, і кожний старається, як може. Дещо комічно, але дуже зворушливо виглядає мадригал, написаний Карафолькою. З любов'ю, переживаючи (чи вийде?), готують сюрприз і Ява з Павлушею. Увесь клас об'єднується, допомагаючи один одному.
Така ж згуртованість виявляється, і коли виникає необхідність помирити найкращих друзів, що розсварилися. Для цього створюється справжній план, адже дружба — то дуже важлива річ, яку треба берегти, і це розуміють учителька, її майбутній чоловік, що береться допомагати в операції "примирення", і — це найголовніше — діти.