Батьки привчали михайлика з повисти м.стельмаха "гуси лебеди летять " помисати красу природы поважати поацю людини жити в гармонии з навколишним свитом як це характеризуе наших пращурив яки примети ви знаете запишить
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
У літературній дискусії 1925-1928 рр. порушено важливі проблеми: бути чи не бути українській культурі (письменству) і нації повноцінними суверенними явищами у світовому контексті. Розпочав її М. Хвильовий статтею-відповіддю «Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» («Культура і побут», 1925, 30 квітня) на виступ «Про критику і критиків у літературі» «плужанина» Г. Яковенка, який звинуватив конкурсне журі ж. «Червоний шлях» в «олімпійстві», перешкоджанні входженню молоді «від плуга та верстата» в літ-ру.
М. Хвильовий обґрунтовував потребу високого рівня розвитку літ-ри, відкидав популістське ставлення до неї, вказував на провінційщину «плужан», які обстоювали ідеї пролеткульту, «напостівства», «октябризму», живили «червону просвіту», культивували безперспективне малоросіянство. М. Хвильовий, висунувши гасло «Европа чи просвіта?», обрав перспективну, історично виправдану орієнтацію на «психологічну Європу», витлумачуючи її як «грандіозну цивілізацію», перейняту духотворчим фаустівським неспокоєм, із характерними для неї постатями «класичного типу громадянської людини».
Для втілення цієї програми М. Хвильовий пропонував власні концепції «азіятського ренесансу» та «романтики вітаїзму», що були дискредитовані вульгарно-соціологічною критикою. На підставі публікацій М. Хвильового 24 травня 1925 проведено диспут у ВУАН, присвячений шляхам розвитку укр. письменства.
Особливого розголосу набув памфлет «Апологети писаризму» М. Хвильового, опубл. 1926 у г. «Культура і побут», в якому, крім літ. проблем, висвітлено аспекти українізації та нац. життя. У 13-му розділі цього твору «Московські задрипанки» автор наголошував, що «від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Й. Сталін витлумачив цей заклик як фіз. втечу «геть від Москви»
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Объяснение:
Відповідь:
У літературній дискусії 1925-1928 рр. порушено важливі проблеми: бути чи не бути українській культурі (письменству) і нації повноцінними суверенними явищами у світовому контексті. Розпочав її М. Хвильовий статтею-відповіддю «Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» («Культура і побут», 1925, 30 квітня) на виступ «Про критику і критиків у літературі» «плужанина» Г. Яковенка, який звинуватив конкурсне журі ж. «Червоний шлях» в «олімпійстві», перешкоджанні входженню молоді «від плуга та верстата» в літ-ру.
М. Хвильовий обґрунтовував потребу високого рівня розвитку літ-ри, відкидав популістське ставлення до неї, вказував на провінційщину «плужан», які обстоювали ідеї пролеткульту, «напостівства», «октябризму», живили «червону просвіту», культивували безперспективне малоросіянство. М. Хвильовий, висунувши гасло «Европа чи просвіта?», обрав перспективну, історично виправдану орієнтацію на «психологічну Європу», витлумачуючи її як «грандіозну цивілізацію», перейняту духотворчим фаустівським неспокоєм, із характерними для неї постатями «класичного типу громадянської людини».
Для втілення цієї програми М. Хвильовий пропонував власні концепції «азіятського ренесансу» та «романтики вітаїзму», що були дискредитовані вульгарно-соціологічною критикою. На підставі публікацій М. Хвильового 24 травня 1925 проведено диспут у ВУАН, присвячений шляхам розвитку укр. письменства.
Особливого розголосу набув памфлет «Апологети писаризму» М. Хвильового, опубл. 1926 у г. «Культура і побут», в якому, крім літ. проблем, висвітлено аспекти українізації та нац. життя. У 13-му розділі цього твору «Московські задрипанки» автор наголошував, що «від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Й. Сталін витлумачив цей заклик як фіз. втечу «геть від Москви»