Життя суспільства, окремих народів і конкретних людей являє собою єдину просторово-часову модель: минуле-теперішнє-майбутнє
Минуле, наче коріння, зв’язує нас землею, історією, традиціями і звичаями. Теперішнє — те, що ми маємо зараз, те що дісталось нам у спадок, те єдине на що ми маємо вплив. Майбутнє — це наші прагнення, цілі, дії і плани. Це модель є єдиним нерозривним ланцюгом, взаємопов’язаним і взаємозалежним, через який ми сприймаємо дійсність.
У минулому українства — дехристиянізація, колективізація, індустріалізація, репресії, громадянська війна, голодомор, багатолітнє фізичне і моральне рабство, руйнування моральних цінностей, боротьба за власну мову, культуру, державність. У вогні цих подій гартувалась наша нація, формувався менталітет, творився фольклор, з’являлися національні герої, світочі, пророки-поводирі: Т. Шевченко, Г. Сковорода, І.Котляревський, Б. Хмельницький, І.Франко, Л. Українка. Все, що ми маємо зараз, — вільне небо, свободу слова, думки, дій, творчості, незалежність — заслуга мільйонів наших самовідданих, свідомих земляків — справжніх патріотів.
Шкода, що сьогодні наше покоління не прислухається до слів Георга Крістофа Ліхтенберга: «Бути людиною — значить не тільки мати знання, але й робити для майбутніх поколінь те, що попередні робили для нас». Ми самі не хочемо працювати на майбутнє. А воно ж у наших руках, тому ні в якому разі не можна їх опускати. Ми маємо не лише користуватись здобутками минулих поколінь, а й примножувати їх. Доречно було б згадати слова Г. Сковороди: «Я славлю тих, хто множить славу землі своєї у труді». Майбутнє уже в сьогоденні! Це ми, творці майбутнього, і якщо воно похмуре, у цьому наша провина.
В. Борисов говорив: «Майбутнє повинно бути закладене в сьогоденні. Це називається планом, без якого розвиток неможливий». І з цим складно сперечатись, оскільки ми потребуємо надійного дороговказу, такого як Біблія, Кобзар.
Не можна жити лише сьогоднішнім днем і думати лише про власні справи, потреби, вигоду, адже «Людина не острів, а частина материка» — стверджував Джон Дон. З цього випливає необхідність гармонії суспільних інтересів з індивідуальними. Поки ми живемо майбутнім, воно в нас є.
Я впевнена, що пора посміхнутись майбутньому, освітити посмішкою собі дорогу, розігнати сумніви і тривоги, адже кожен з нас, українців, закладає основи завтрашнього, разом ми сильна, могутня нація, пліч-о-пліч ми вистоїмо перед будь-якими незгодами, проблемами, подолаємо всі труднощі, зробимо все, щоб наші нащадки теж змогли посміхатись майбутньому.
Типо так: немає більшого на світі горя, коли батьки втрачають своїх дорослих дітей. іноді нагла смерть наздоганяє людину, що стає страшною трагедією для всіх оточуючих, у першу чергу, матері й батька. проте не меншого болю батькам катастрофічні помилки дітей, які призводять до руйнації особистості, перекручення й зневажання всіх людських моральних принципів. із циклу поезій анни ахматової ми знаємо, як важко було матері взимку стояти в черзі, щоб побачити засудженого сина або передати йому подарунок. це було важко, але зігрівала надія, що все це випадковість, що засуджений він неправильно, дуже швидко вийде з-за ґрат. що відчувала мати чіпки варениченка, коли її син став на злочинний шлях, неможливо навіть уявити. син-злочинець, син-вбивця — це страшний хрест для ніжного материнського серця.якщо образ чіпки у романі п. мирного "хіба ревуть воли, як ясла повні? " подано у розвитку, то образ матері подано статично. вона не може вплинути на ситуацію, їй відводиться роль хоч і не стороннього, але спостерігача. як колись у молодості вона стала заручницею чужого злочину, так і в старості не мала надійного плеча, щоб прихилити голову. вона є свого сина у житті і може висловлювати або своє задоволення, коли чіпка стає на правильний шлях, або страждання, коли він робить помилки. проте не зайвим буде простежити весь шлях страждань матері, яка народила і виростила розбишаку і вбивцю. чи був поганим сином чіпка? чи винна мати в тому, що він обрав собі таку долю? безперечно, що незадоволення матері, яке синцями проявлялося на тілі сина у дитинстві, відіграло чи не найголовнішу роль. як доводять сучасні психологи, всі проблеми дорослої людини беруть початок саме у дитинстві. можливо, тоді необхідно було звернутися до чіпки добрим словом, іти, сказати, що він найкращий у світі, що вона любить його. тоді б хлопець повірив, що у світі ще є добро і правда, що він потрібен близькій людині. він би поважав матір, прислухався б до її порад і ніколи б не заподіяв їй лиха. хто знає? у всякому разі, якщо мотря й була винна в тому, що син став убивцею, вона спокутувала цей гріх: вона померла в чужій хаті. це страшна мука — спостерігати чуже щастя, щастя в родині грицька, і знати, що твій син — пропаща людина.
Життя суспільства, окремих народів і конкретних людей являє собою єдину просторово-часову модель: минуле-теперішнє-майбутнє
Минуле, наче коріння, зв’язує нас землею, історією, традиціями і звичаями. Теперішнє — те, що ми маємо зараз, те що дісталось нам у спадок, те єдине на що ми маємо вплив. Майбутнє — це наші прагнення, цілі, дії і плани. Це модель є єдиним нерозривним ланцюгом, взаємопов’язаним і взаємозалежним, через який ми сприймаємо дійсність.
У минулому українства — дехристиянізація, колективізація, індустріалізація, репресії, громадянська війна, голодомор, багатолітнє фізичне і моральне рабство, руйнування моральних цінностей, боротьба за власну мову, культуру, державність. У вогні цих подій гартувалась наша нація, формувався менталітет, творився фольклор, з’являлися національні герої, світочі, пророки-поводирі: Т. Шевченко, Г. Сковорода, І.Котляревський, Б. Хмельницький, І.Франко, Л. Українка. Все, що ми маємо зараз, — вільне небо, свободу слова, думки, дій, творчості, незалежність — заслуга мільйонів наших самовідданих, свідомих земляків — справжніх патріотів.
Шкода, що сьогодні наше покоління не прислухається до слів Георга Крістофа Ліхтенберга: «Бути людиною — значить не тільки мати знання, але й робити для майбутніх поколінь те, що попередні робили для нас». Ми самі не хочемо працювати на майбутнє. А воно ж у наших руках, тому ні в якому разі не можна їх опускати. Ми маємо не лише користуватись здобутками минулих поколінь, а й примножувати їх. Доречно було б згадати слова Г. Сковороди: «Я славлю тих, хто множить славу землі своєї у труді». Майбутнє уже в сьогоденні! Це ми, творці майбутнього, і якщо воно похмуре, у цьому наша провина.
В. Борисов говорив: «Майбутнє повинно бути закладене в сьогоденні. Це називається планом, без якого розвиток неможливий». І з цим складно сперечатись, оскільки ми потребуємо надійного дороговказу, такого як Біблія, Кобзар.
Не можна жити лише сьогоднішнім днем і думати лише про власні справи, потреби, вигоду, адже «Людина не острів, а частина материка» — стверджував Джон Дон. З цього випливає необхідність гармонії суспільних інтересів з індивідуальними. Поки ми живемо майбутнім, воно в нас є.
Я впевнена, що пора посміхнутись майбутньому, освітити посмішкою собі дорогу, розігнати сумніви і тривоги, адже кожен з нас, українців, закладає основи завтрашнього, разом ми сильна, могутня нація, пліч-о-пліч ми вистоїмо перед будь-якими незгодами, проблемами, подолаємо всі труднощі, зробимо все, щоб наші нащадки теж змогли посміхатись майбутньому.
Объяснение: