Владимир Дрозд двадцатитрехлетним юношей выдал первую книгу новелл и рассказов ("Люблю синие зори", 1962) и сразу был принят в Союза писателей. Начав литературную работу как новеллист и продолжая изредка печатать новеллы, Дрозд постепенно утверждается как автор повести и романа.
Биография писателя - "сын колхозника из глухого полесского села" сразу после школы стал журналистом в районной газете, окончил университет, дорос до известного столичного писателя - вошла в его произведения как продуктивный литературный прием, устойчивый архетип его творчества.
Несколько особняком стоят в творчестве писателя романы-биографии "Ритмы жизни" (1974), "Дорога к матери" (1979) - о семье академика Богомольца, "Добрая весть" (1987) - о Ювеналия Мельникова, "малоросса" из Черниговской губернии, "росийськопидданого", одного из первых марксистов в Украине Все написано неиндивидуализированного словом учебника по истории с обязательными для литературного произведения "художественными картинками". Но это, можно сказать, случайные - тематически и жанрово - для прозаика романы вовсе не случайны в психологическом, мировоззренческом плане: в целом все его произведения можно разделить на две группы - такие, которые мог бы написать "кто-то другой", и такие, что их мог написать только В. Дрозд. С одной стороны - что-то бодренько и оптимистичное о колхозном селе (повести "Так было, так будет", "Новоселье", 1987), о неустанный справедливость советской юриспруденции ("Инна Сиверская, судья", 1983), о тех же героев-революционеров . С другой - произведения, которые мог написать только В. Дрозд и не имели "зеленой улицы": повесть "Оборотень", на всякий случай переназвана в издательстве на "Одинокого волка", шла к читателю двенадцать лет, "Ирий" - шесть; опубликован лишь в журнальном варианте роман "Катастрофа" (Витчизна. 1968. № 10) - более двадцати и т.д..
По глубине волнующе-достоверного самоанализа персонажа-писателя из романа "Спектакль" Ярослава Петруни, раздвоенного на "чиновника от литературы" и действительно талантливого литератора, который за неимением характера, чувство долга перед людьми, эгоизм, жизненные обстоятельства не смог себя реализовать, отчетливо прочитывается проблема раздвоения, расщепления творческого сознания самого автора.
Основные произведения - повести и романы "Маслины" (1967), "Семирозум" (1967), "Ирий" (1974), "Катастрофа" (1968), "Спектакль" (1985), "Листья земли", много новелл - изображают, повторяют, доосмислюють полесскую Йокнапатофа, малый вселенная, имеет все признаки большого мира, с центром в Пакула. Если кто-то из героев и вырывается за пределы этого мира, то за подтверждением своего бытия возвращается назад, в Пакуль.
Пакульского мир герой Дрозда, выходя за свои пределы - улетая в Ирий (Ирием называется первая остановка "отлета" автобиографического героя, городок, куда его, подростка, забирают дядя и тетя заканчивать школу), - то Андрей Литвин ("Маслины"), или Петруня ("Спектакль"), или Харлан и Шишига ("Одинокий волк", 1983) - берет с собой хотя бы и не хотел: он, мир, земля, навечно занесен в его душу и память. Каждый возвращается в Пакуль - физически или мысленно, как возвращаются птицы из теплых краев, как возвращается туда сам автор в своих произведениях. Пакуль - место, откуда берет начало и где завершается мистерия человеческой жизни Дроздов героя, эдемский сад его невиновности (грехопадения происходит за пределами мира Пакула) и долина плача, раскаяния и искупления, куда возвращается его душа на страшный суд совести.
Могила Владимира Дрозда на Байковом кладбище
С произведениями В. Дрозда, такими, как повести "Ирий", "Замглай", "Баллада о Сластена", "Одинокий волк", новеллы "Солнце", "Три волшебных жемчужины", "Белый конь Шептало", связанные достижения причудливой прозы, украинского варианта модного в литературе 70 - х мифологизму. Надо сказать, художественная условность у В. Дрозда вполне оригинальная, несилувана, причудливо-раскованная, вырастает из традиций национальной "химерия" и демонологии - и литературной (В. Дрозд подчеркивает влияние на него Гоголя и Лесиной "Лесной песни"), и фольклорной - сказки, легенды, предания, былины, обломков славянской мифологии, которая по сей день держится "полесских лесов и болот со всем их чертовщиной". Густая мифологичность, но другого, более философского плана, пронизывает все клетки отмеченного Шевченковской премией романа "Листья земли". Оригинальный В. Дрозд и в своей автобиографической "повести-шоу" "Музей живого писателя ..." (1994).
У 1882 р. редакція львівського журналу. «Зоря» оголосила конкурс на кращий історичний твір. І. Франко, який на той час перебував під впливом історичних романів Вальтера Скота, також узяв участь у цьому конкурсі. Так з’явилася героїко-романтична історична повість «Захар Беркут». Збереглося мало документів, які свідчили б про життя й побут давніх українців, тому автор спирався переважно на народні перекази та легенди. На матеріалі життя й побуту Тухольської громади XIII ст. письменник спробував змоделювати ідеальне суспільство, де переважають моральні цінності та високі ідеали. Він хотів показати, що гармонійне життя людей виправдане історією, що суспільство, у якому існує рівноправність, витримає будь-які випробування.
Мешканці села Тухля — відважні, сміливі, винахідливі, кмітливі, дружні. Вони люблять свій край — оцей невеликий клаптик гірської місцевості, цінують свободу й незалежність, воліють краще вмерти, ніж потрапити в полон. Головні герої повісті також ідеальні. Це і сміливий відчайдушний лицар Максим Беркут, який ладен до останнього битися з ворогами, аби захистити рідне село. Він готовий навіть прийняти смерть, бо на зраду не здатен. Це й красуня Мирослава, яка заради порятунку громади йде на конфлікт із батьком, фактично стає по другий бік барикади, стає вірною соратницею Максима й Захара Беркутів.
Але найбільше враження справляє образ мудрого вождя тухольців — дев’яносторічного Захара Беркута: «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази». Він уже немолодий, але ще сильний, міцний, суворий, але справедливий. Його основним життєвим покликанням є праця на користь народу: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Бажаючи бути корисним іншим, Захар ще змолоду навчився лікувати рани й завдяки цьому рятував життя своїх односельців. У важкі часи для громади Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь: дає завдання тухольцям не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь, а потім Захар приймає хитре рішення про затоплення ворогів. Тухоль-ці були врятовані!
Захар Беркут — батько вісьмох синів. Усі вони шановані люди, гідні свого батька. Мене вразило те, що Захар, як біблійний герой, був готовий пожертвувати сином Максимом задля загального добра. Цей факт, на мою думку, не свідчить про те, що Беркут був бездушним і байдужим батьком. Швидше навпаки — вчинок показує нам жертовність і патріотизм вождя, адже на його плечах відповідальність за чужих дітей, про яких він повинен подумати в першу чергу. Перед смертю Захар Беркут бачить перемогу справи, якій віддав своє життя. Його виступи перед тухольською громадою сповнені переконливістю й життєвою мудрістю. Він закликає тухольців триматися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх здолати.
Хочу зауважити, що твір також показує патріотизм українського народу, його бажання бути вільним і незалежним. Ми, нащадки, також повинні до цього прагнути. Ідеальний керівник громади, показаний в образі Захара Беркута, може бути прикладом для сучасних політиків, які, на жаль, часто забувають про громадське та думають лише про особисте.
Владимир Дрозд двадцатитрехлетним юношей выдал первую книгу новелл и рассказов ("Люблю синие зори", 1962) и сразу был принят в Союза писателей. Начав литературную работу как новеллист и продолжая изредка печатать новеллы, Дрозд постепенно утверждается как автор повести и романа.
Биография писателя - "сын колхозника из глухого полесского села" сразу после школы стал журналистом в районной газете, окончил университет, дорос до известного столичного писателя - вошла в его произведения как продуктивный литературный прием, устойчивый архетип его творчества.
Несколько особняком стоят в творчестве писателя романы-биографии "Ритмы жизни" (1974), "Дорога к матери" (1979) - о семье академика Богомольца, "Добрая весть" (1987) - о Ювеналия Мельникова, "малоросса" из Черниговской губернии, "росийськопидданого", одного из первых марксистов в Украине Все написано неиндивидуализированного словом учебника по истории с обязательными для литературного произведения "художественными картинками". Но это, можно сказать, случайные - тематически и жанрово - для прозаика романы вовсе не случайны в психологическом, мировоззренческом плане: в целом все его произведения можно разделить на две группы - такие, которые мог бы написать "кто-то другой", и такие, что их мог написать только В. Дрозд. С одной стороны - что-то бодренько и оптимистичное о колхозном селе (повести "Так было, так будет", "Новоселье", 1987), о неустанный справедливость советской юриспруденции ("Инна Сиверская, судья", 1983), о тех же героев-революционеров . С другой - произведения, которые мог написать только В. Дрозд и не имели "зеленой улицы": повесть "Оборотень", на всякий случай переназвана в издательстве на "Одинокого волка", шла к читателю двенадцать лет, "Ирий" - шесть; опубликован лишь в журнальном варианте роман "Катастрофа" (Витчизна. 1968. № 10) - более двадцати и т.д..
По глубине волнующе-достоверного самоанализа персонажа-писателя из романа "Спектакль" Ярослава Петруни, раздвоенного на "чиновника от литературы" и действительно талантливого литератора, который за неимением характера, чувство долга перед людьми, эгоизм, жизненные обстоятельства не смог себя реализовать, отчетливо прочитывается проблема раздвоения, расщепления творческого сознания самого автора.
Основные произведения - повести и романы "Маслины" (1967), "Семирозум" (1967), "Ирий" (1974), "Катастрофа" (1968), "Спектакль" (1985), "Листья земли", много новелл - изображают, повторяют, доосмислюють полесскую Йокнапатофа, малый вселенная, имеет все признаки большого мира, с центром в Пакула. Если кто-то из героев и вырывается за пределы этого мира, то за подтверждением своего бытия возвращается назад, в Пакуль.
Пакульского мир герой Дрозда, выходя за свои пределы - улетая в Ирий (Ирием называется первая остановка "отлета" автобиографического героя, городок, куда его, подростка, забирают дядя и тетя заканчивать школу), - то Андрей Литвин ("Маслины"), или Петруня ("Спектакль"), или Харлан и Шишига ("Одинокий волк", 1983) - берет с собой хотя бы и не хотел: он, мир, земля, навечно занесен в его душу и память. Каждый возвращается в Пакуль - физически или мысленно, как возвращаются птицы из теплых краев, как возвращается туда сам автор в своих произведениях. Пакуль - место, откуда берет начало и где завершается мистерия человеческой жизни Дроздов героя, эдемский сад его невиновности (грехопадения происходит за пределами мира Пакула) и долина плача, раскаяния и искупления, куда возвращается его душа на страшный суд совести.
Могила Владимира Дрозда на Байковом кладбище
С произведениями В. Дрозда, такими, как повести "Ирий", "Замглай", "Баллада о Сластена", "Одинокий волк", новеллы "Солнце", "Три волшебных жемчужины", "Белый конь Шептало", связанные достижения причудливой прозы, украинского варианта модного в литературе 70 - х мифологизму. Надо сказать, художественная условность у В. Дрозда вполне оригинальная, несилувана, причудливо-раскованная, вырастает из традиций национальной "химерия" и демонологии - и литературной (В. Дрозд подчеркивает влияние на него Гоголя и Лесиной "Лесной песни"), и фольклорной - сказки, легенды, предания, былины, обломков славянской мифологии, которая по сей день держится "полесских лесов и болот со всем их чертовщиной". Густая мифологичность, но другого, более философского плана, пронизывает все клетки отмеченного Шевченковской премией романа "Листья земли". Оригинальный В. Дрозд и в своей автобиографической "повести-шоу" "Музей живого писателя ..." (1994).
Объяснение:
У 1882 р. редакція львівського журналу. «Зоря» оголосила конкурс на кращий історичний твір. І. Франко, який на той час перебував під впливом історичних романів Вальтера Скота, також узяв участь у цьому конкурсі. Так з’явилася героїко-романтична історична повість «Захар Беркут». Збереглося мало документів, які свідчили б про життя й побут давніх українців, тому автор спирався переважно на народні перекази та легенди. На матеріалі життя й побуту Тухольської громади XIII ст. письменник спробував змоделювати ідеальне суспільство, де переважають моральні цінності та високі ідеали. Він хотів показати, що гармонійне життя людей виправдане історією, що суспільство, у якому існує рівноправність, витримає будь-які випробування.
Мешканці села Тухля — відважні, сміливі, винахідливі, кмітливі, дружні. Вони люблять свій край — оцей невеликий клаптик гірської місцевості, цінують свободу й незалежність, воліють краще вмерти, ніж потрапити в полон. Головні герої повісті також ідеальні. Це і сміливий відчайдушний лицар Максим Беркут, який ладен до останнього битися з ворогами, аби захистити рідне село. Він готовий навіть прийняти смерть, бо на зраду не здатен. Це й красуня Мирослава, яка заради порятунку громади йде на конфлікт із батьком, фактично стає по другий бік барикади, стає вірною соратницею Максима й Захара Беркутів.
Але найбільше враження справляє образ мудрого вождя тухольців — дев’яносторічного Захара Беркута: «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази». Він уже немолодий, але ще сильний, міцний, суворий, але справедливий. Його основним життєвим покликанням є праця на користь народу: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Бажаючи бути корисним іншим, Захар ще змолоду навчився лікувати рани й завдяки цьому рятував життя своїх односельців. У важкі часи для громади Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь: дає завдання тухольцям не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь, а потім Захар приймає хитре рішення про затоплення ворогів. Тухоль-ці були врятовані!
Захар Беркут — батько вісьмох синів. Усі вони шановані люди, гідні свого батька. Мене вразило те, що Захар, як біблійний герой, був готовий пожертвувати сином Максимом задля загального добра. Цей факт, на мою думку, не свідчить про те, що Беркут був бездушним і байдужим батьком. Швидше навпаки — вчинок показує нам жертовність і патріотизм вождя, адже на його плечах відповідальність за чужих дітей, про яких він повинен подумати в першу чергу. Перед смертю Захар Беркут бачить перемогу справи, якій віддав своє життя. Його виступи перед тухольською громадою сповнені переконливістю й життєвою мудрістю. Він закликає тухольців триматися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх здолати.
Хочу зауважити, що твір також показує патріотизм українського народу, його бажання бути вільним і незалежним. Ми, нащадки, також повинні до цього прагнути. Ідеальний керівник громади, показаний в образі Захара Беркута, може бути прикладом для сучасних політиків, які, на жаль, часто забувають про громадське та думають лише про особисте.
Читать полностью: http://tvori.com.ua/povist-pro-zhittya-davnix-ukranciv-zaxar-berkut/#ixzz4Trnb0lTQ