У вірші “Доля” Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе — у нього немає “зерна неправди за собою”. І цей шлях — шлях до слави, до розуміння є в цьому світі й свого призначення. У вірші ми бачимо ліричного героя, який уже психологічно піднісся над лихом і скорботами недавніх літ, маючи змогу вивести з усього пережитого зважений етичний підсумок. Суворі випроби життя не тільки не зламали, а й загартували його, зміцнили певність своєї моральної правоти, і тому він зі спокійною гідністю оглядає пройдений шлях: “Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”. По-іншому дивиться він тепер і на власну нелегку долю, відкриваючи в ній не лише недобру сторонню силу, а, зрештою, оскільки вона визначена вірністю поета своїм переконанням і, отже, в певному розумінні обрана добровільно, — і гідного, “нелукавого” друга й товариша в житті. В етичному комплексі Шевченка це — одне з остаточних, найбільш містких і вагомих ідейних формулювань. В об’єктно-суб’єктному плані вірш являє собою звернений до уособленої долі монолог ліричного героя.
Відповідь:Особливість людини в тому, що вона готова використовувати всі земні явища на свою користь, псуючи їх, але в той же час хоче вважати себе саму частиною природою, а тому і в повній мірі насолоджуватися усіма природними дарами і явищами. Така людська позиція суперечлива і непослідовна, але в той же час вона показує, що людина є одночасно суб’єктом прагнення до високої духовності і носієм звичайного буденного прагматизму.
У своїй зворушливій феєричній драмі під назвою «Лісова пісня» видатна українська письменниця Леся Україна розповіла читачам цікаву історію того, як молодий хлопець на ім’я Лукаш покохав дивовижну лісову мешканку – створення природи, дівчину на ім’я Мавка. Лукаш красиво грав на сопілці, за звуком якої його й знайшла Мавка. Вона по його не рубати дерево, оскільки воно було її сестрою. Трохи поспілкувавшись один з одним, дві ці істоти полюбили один одного. Бажання Лукаша бути поряд з створінням великої природа, яка містила в собі високу духовність всього навколишнього середовища, дало йому дуже сильне почуття, яким заразилася також і Мавка. Але цим двом не довелося бути разом занадто довго. Мавка не сподобалася матері Лукаша з суто прагматичних міркувань – вона, будучи дитям природи, не може працювати так, як це роблять звичайні дівки. Мавку попереджали інші лісові мешканці, що так може статися, вона їх практично не слухала, але в один день Лукаш охолов до неї, став загравати зі звичайною дівчиною на ім’я Килина. Зрештою, вони так і не змогли бути разом, а Мавка перетворилася на дух.
У вірші “Доля” Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе — у нього немає “зерна неправди за собою”. І цей шлях — шлях до слави, до розуміння є в цьому світі й свого призначення. У вірші ми бачимо ліричного героя, який уже психологічно піднісся над лихом і скорботами недавніх літ, маючи змогу вивести з усього пережитого зважений етичний підсумок. Суворі випроби життя не тільки не зламали, а й загартували його, зміцнили певність своєї моральної правоти, і тому він зі спокійною гідністю оглядає пройдений шлях: “Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”. По-іншому дивиться він тепер і на власну нелегку долю, відкриваючи в ній не лише недобру сторонню силу, а, зрештою, оскільки вона визначена вірністю поета своїм переконанням і, отже, в певному розумінні обрана добровільно, — і гідного, “нелукавого” друга й товариша в житті. В етичному комплексі Шевченка це — одне з остаточних, найбільш містких і вагомих ідейних формулювань. В об’єктно-суб’єктному плані вірш являє собою звернений до уособленої долі монолог ліричного героя.
Відповідь:Особливість людини в тому, що вона готова використовувати всі земні явища на свою користь, псуючи їх, але в той же час хоче вважати себе саму частиною природою, а тому і в повній мірі насолоджуватися усіма природними дарами і явищами. Така людська позиція суперечлива і непослідовна, але в той же час вона показує, що людина є одночасно суб’єктом прагнення до високої духовності і носієм звичайного буденного прагматизму.
У своїй зворушливій феєричній драмі під назвою «Лісова пісня» видатна українська письменниця Леся Україна розповіла читачам цікаву історію того, як молодий хлопець на ім’я Лукаш покохав дивовижну лісову мешканку – створення природи, дівчину на ім’я Мавка. Лукаш красиво грав на сопілці, за звуком якої його й знайшла Мавка. Вона по його не рубати дерево, оскільки воно було її сестрою. Трохи поспілкувавшись один з одним, дві ці істоти полюбили один одного. Бажання Лукаша бути поряд з створінням великої природа, яка містила в собі високу духовність всього навколишнього середовища, дало йому дуже сильне почуття, яким заразилася також і Мавка. Але цим двом не довелося бути разом занадто довго. Мавка не сподобалася матері Лукаша з суто прагматичних міркувань – вона, будучи дитям природи, не може працювати так, як це роблять звичайні дівки. Мавку попереджали інші лісові мешканці, що так може статися, вона їх практично не слухала, але в один день Лукаш охолов до неї, став загравати зі звичайною дівчиною на ім’я Килина. Зрештою, вони так і не змогли бути разом, а Мавка перетворилася на дух.
Пояснення: