Досить часто можна почути про те, що треба творити добро, і тоді навколишній світ стане кращим. Народна мудрість говорить: «За добро добром відплачують». Але зараз з випусків новин, з подій, що відбуваються навколо нас, можна побачити зовсім інше. У нашому жорстокому світі на добро, яке ти робиш іншому, часто віддячують злом. Важко не погодитися, що зараз занадто часто трапляються невдячні люди. Деякі не відповідають на добро злом, але й подяки від них важко дочекатися.
І все-таки не потрібно розчаровуватися в необхідності творити добро. Перш за все, це треба робити вже через те, що простягнути руку до чи просто комусь посміхнутися – це нагальна потреба будь-якої нормальної людини. Винайти чудодійні ліки від невиліковної хвороби, зігріти змерзлого, до немічній людині перейти вулицю чи просто сказати добре слово підтримки товаришу – цього ми потребуємо не менше, ніж кисню або їжі. Звичайно ж, коли прагнення людини закінчуються на її обіцянках і красивих промовах – це майже нічого не коштує, адже слова завжди треба доводити діями.
Я вважаю, що творити добро – це потреба не тільки людини, а й будь-якої живої істоти. Можна пригадати багато випадків у світі тварин, коли собаки виховують покинутих кошенят чи навпаки, а вовки вигодовують загублених у лісі дитинчат їх заклятих ворогів – людей. Не може жива істота існувати без того, щоб не творити добро. Та й усі релігії вчать своїх послідовників робити добрі вчинки.
У сучасному світі, у нашому стрімкому житті іноді забуваєш, що оточуючим треба посміхатися, інколи казати щось хороше, за потреби допомагати. Замість цього люди дратуються, огризаються і сваряться між собою. А потім стає дуже соромно, як стає соромно і після того, як губишся, коли отримуєш шанс зробити добрий вчинок і не використовуєш цю нагоду. Сьогодні творити добро – справа невдячна, та треба відкинути ці обмеження і робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вдячність чи вигоду. Може, комусь це й може здатися дивним, але від цього можна отримати велику радість. Мабуть, саме тому найщасливіші серед нас люди – це ті, хто вміє допомагати оточуючим просто за покликом своєї душі.
Одним з найяскравіших прикладів безкорисливої доброти може бути героїня поеми Т. Шевченка «Наймичка». Ця жінка усе своє життя присвятила вихованню свого сина, який навіть не знав, що вона його мати. А якщо брати реальне життя, то прикладом для кожного з нас можуть бути волонтери, які, не шкодуючи сил та часу, допомагають рідній країні, її синам та дочкам, збираючи кошти на боротьбу з ворогами та хворобами. Саме таке добро треба творити в наш час, саме воно має усі шанси на перемогу над злом.
2. Поранивши Юлька шпагою, Славко дуже злякався, адже це не було навмисно. Після слів Андрія Степановича(тренера), в яких йшлось про те, що після цього побоїща Славко заховався, хлопчику було соромно і він боявся ходити на тренування.
3. Він казав, що не бачить сенсу виправдовуватися, коли йому ніхто не вірить, навіть не намагається повірити. Як він сказав: "Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати".
4. Марина Анатоліївна
5. Стефко довго десь тинявся, а батьку потрібно було, щоб хтось сходив по цигарки. Стефко огризався і сказав, що нікуди не піде. Тоді батько почав говорити: " Ну й діточок мені Господь послав, не стане жодне в лиш огризаються".
6. Емм. Ну це був не Славко. А як я зрозуміла з тексту, то його підставив Юлько, назвавшись ім'ям і прізвищем Славка.
7. Вона казала, що якби знала хто підставив Славка, то б таке зробила б, аби та людина саму себе на все життя за падлюку мала і щоб не могла подивитися на саму себе. Тоді Юлько злякався, що завтра вийде жінка і вкаже на нього, на Ващука. І він признався Лілі.
Досить часто можна почути про те, що треба творити добро, і тоді навколишній світ стане кращим. Народна мудрість говорить: «За добро добром відплачують». Але зараз з випусків новин, з подій, що відбуваються навколо нас, можна побачити зовсім інше. У нашому жорстокому світі на добро, яке ти робиш іншому, часто віддячують злом. Важко не погодитися, що зараз занадто часто трапляються невдячні люди. Деякі не відповідають на добро злом, але й подяки від них важко дочекатися.
І все-таки не потрібно розчаровуватися в необхідності творити добро. Перш за все, це треба робити вже через те, що простягнути руку до чи просто комусь посміхнутися – це нагальна потреба будь-якої нормальної людини. Винайти чудодійні ліки від невиліковної хвороби, зігріти змерзлого, до немічній людині перейти вулицю чи просто сказати добре слово підтримки товаришу – цього ми потребуємо не менше, ніж кисню або їжі. Звичайно ж, коли прагнення людини закінчуються на її обіцянках і красивих промовах – це майже нічого не коштує, адже слова завжди треба доводити діями.
Я вважаю, що творити добро – це потреба не тільки людини, а й будь-якої живої істоти. Можна пригадати багато випадків у світі тварин, коли собаки виховують покинутих кошенят чи навпаки, а вовки вигодовують загублених у лісі дитинчат їх заклятих ворогів – людей. Не може жива істота існувати без того, щоб не творити добро. Та й усі релігії вчать своїх послідовників робити добрі вчинки.
У сучасному світі, у нашому стрімкому житті іноді забуваєш, що оточуючим треба посміхатися, інколи казати щось хороше, за потреби допомагати. Замість цього люди дратуються, огризаються і сваряться між собою. А потім стає дуже соромно, як стає соромно і після того, як губишся, коли отримуєш шанс зробити добрий вчинок і не використовуєш цю нагоду. Сьогодні творити добро – справа невдячна, та треба відкинути ці обмеження і робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вдячність чи вигоду. Може, комусь це й може здатися дивним, але від цього можна отримати велику радість. Мабуть, саме тому найщасливіші серед нас люди – це ті, хто вміє допомагати оточуючим просто за покликом своєї душі.
Одним з найяскравіших прикладів безкорисливої доброти може бути героїня поеми Т. Шевченка «Наймичка». Ця жінка усе своє життя присвятила вихованню свого сина, який навіть не знав, що вона його мати. А якщо брати реальне життя, то прикладом для кожного з нас можуть бути волонтери, які, не шкодуючи сил та часу, допомагають рідній країні, її синам та дочкам, збираючи кошти на боротьбу з ворогами та хворобами. Саме таке добро треба творити в наш час, саме воно має усі шанси на перемогу над злом.
1. Варвара Трохимівна
2. Поранивши Юлька шпагою, Славко дуже злякався, адже це не було навмисно. Після слів Андрія Степановича(тренера), в яких йшлось про те, що після цього побоїща Славко заховався, хлопчику було соромно і він боявся ходити на тренування.
3. Він казав, що не бачить сенсу виправдовуватися, коли йому ніхто не вірить, навіть не намагається повірити. Як він сказав: "Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати".
4. Марина Анатоліївна
5. Стефко довго десь тинявся, а батьку потрібно було, щоб хтось сходив по цигарки. Стефко огризався і сказав, що нікуди не піде. Тоді батько почав говорити: " Ну й діточок мені Господь послав, не стане жодне в лиш огризаються".
6. Емм. Ну це був не Славко. А як я зрозуміла з тексту, то його підставив Юлько, назвавшись ім'ям і прізвищем Славка.
7. Вона казала, що якби знала хто підставив Славка, то б таке зробила б, аби та людина саму себе на все життя за падлюку мала і щоб не могла подивитися на саму себе. Тоді Юлько злякався, що завтра вийде жінка і вкаже на нього, на Ващука. І він признався Лілі.
❤️