Народився 9 березня 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині.
Дитячі роки проходять у селі Керелівка.
Восени 1822 року починає вчитися грамоти у місцевого дяка.
Залишившись сиротою, іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва.
Не витерпівши знущань дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра.
1828 року взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану.
Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні.
Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва.
Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим.
Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва.
Незабаром став студентом Академії мистецтв.
Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під назвою «Кобзар».
25 травня 1843 року з Петербурга виїхав в Україну.
В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву.
У 1844р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.
5 квітня рада Академії мистецтв видала квиток на право проїзду на Україну. Вже в листопаді 1845 року збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради про надання звання некласного художника.
31 березня (12 квітня) 1845 року виїхав із Петербурга через Москву до Києва.
Навесні 1846 року прибув до Києва, оселився в будинку.
У квітні пристав до Кирило-Мефодіївського братства.
Заарештували 5 квітня 1847, відправили до Петербурга й ув’язнили в казематі. Заслали в солдати до Оренбурга.
Деяке полегшення становища Шевченка настало навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції.
У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт.
Звільнено з заслання у 1857 р.
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга.
Влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив.
До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом.
1.Людина, мабуть, найпрекрасніше боже творіння. Це істота яка може мислити і відчувати, мріяти і уявляти, любити і ненавидіти. Це істота яка має безліч неповторних якостей, які невластиві іншим живим організмам. Саме ці якості і творять людину як індивіда.
Якою ж повинна бути людина? Що є найціннішим у людині?
Дехто цінить у людях їх зовнішній вигляд, тілесну красу, одяг, суспільний статус, інші – душу, характер, а дехто оцінює людей як і по зовнішньому так і внутрішньому вигляді.
Що ж для мене є найціннішим у людині?
Мабуть, душа. Але і зовнішній вигляд інших людей я також ціню. Давні греки вважали, що людина повинна бути красивою як і тілом, так і душею. Я цілком поділяю їхню думку. Хоча вважаю, що некрасивих людей не буває, бувають люди які не вміють показати свою зовнішню красу.
Але все ж таки в людині я найбільше ціню її риси характеру.
Як на мене, то найголовнішою людською рисою є гуманність. Вважаю, що кожна людина повинна гуманно відноситися до оточуючих. Не можу терпіти людей, які зверхньо ставлять до інших, вважають себе найважливішими у світі.
Другою рисою, яку я ціню в людях є чесність. Вважаю, що коли б усі люди були чесними, то у світі не було б підлості та лицемірства. Для мене гірка правда є ціннішою за солодку брехню.
Ще однією рисою є здатність вислухати. Дуже поважаю людей які вмію вислухати і в потрібний момент дати пораду.
Також в людях мені подобається така якість як позитивізм. Дуже поважаю людей, які завжди шукають щось хороше навіть у тих життєвих ситуаціях над якими інші плачуть.
Ще в людях мені подобаються такі риси як: вміння вчитися на своїх помилках, здатність визнавати свою неправоту, а також вміння посміхатись життєвим труднощам.
Ось що я найбільше ціню в людях.
Всі говорять, що ідеальних людей не буває, мабуть, це так і є. Проте у кожного є ідеал якою повинна бути людина. Про свій я описала вище. Хоча я не зовсім йому відповідаю, проте постійно намагаюсь удосконалюватись і наблизитись до свого ідеалу. Здатність удосконалюватися впродовж життя і є найціннішою рисою у людині…
2.1.Безнастанна робота душі В. Симоненка позначалася на його сприйнятті світу і на художній манері. З кожним наступним віршем митець ставав талановитішим, мужнів його голос. Здібний учень поступово ставав майстром. Не випадково, за словами дослідників його творчості, поштовхом до написання найбільш талановитих віршів Симоненка стали конкретні враження з дитячих літ, з мандрів, з повсякденного життя.
2. Про один такий випадок згадувала черкаська журналістка Ніна Черняк. «Я ішла з очима, повними сліз, і яка ж була радість, коли побачила, як від будинку, через напіврозтоптані замети, біжить у своєму вічному коричневому костюмі і легеньких черевиках Василь Симоненко. Він помітив мене з вікна редакції. Я й зараз, як наяву, бачу його безмежно добру усмішку, іскристі карі очі й чую лагідний голос, який від щирого серця бажає щастя та доброї долі моїй донечці і мені... Очі мої наповнилися сльозами, а він, поцілувавши мене в щоку, тихо сказав: «Не журися, Нінусю, не падай духом. Ти сильна людина, тобі вчитися треба і писати вірші, виростити донечку, яка у тебе така чудова. Тож встигай усе, не проспи життя...» А потім, задумливо глянувши в синяву неба, мовив:
Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?...
Того ж тижня я прочитала у газеті ці віршовані рядки, які стали своєрідним девізом мого життя». У скрутну хвилину В.Симоненко знайшов теплі слова, заспокоїв.
Народився 9 березня 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині.
Дитячі роки проходять у селі Керелівка.
Восени 1822 року починає вчитися грамоти у місцевого дяка.
Залишившись сиротою, іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва.
Не витерпівши знущань дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра.
1828 року взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану.
Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні.
Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва.
Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим.
Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва.
Незабаром став студентом Академії мистецтв.
Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під назвою «Кобзар».
25 травня 1843 року з Петербурга виїхав в Україну.
В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву.
У 1844р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.
5 квітня рада Академії мистецтв видала квиток на право проїзду на Україну. Вже в листопаді 1845 року збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради про надання звання некласного художника.
31 березня (12 квітня) 1845 року виїхав із Петербурга через Москву до Києва.
Навесні 1846 року прибув до Києва, оселився в будинку.
У квітні пристав до Кирило-Мефодіївського братства.
Заарештували 5 квітня 1847, відправили до Петербурга й ув’язнили в казематі. Заслали в солдати до Оренбурга.
Деяке полегшення становища Шевченка настало навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції.
У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт.
Звільнено з заслання у 1857 р.
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга.
Влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив.
До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом.
10 березня 1861 року Шевченко помер.
1.Людина, мабуть, найпрекрасніше боже творіння. Це істота яка може мислити і відчувати, мріяти і уявляти, любити і ненавидіти. Це істота яка має безліч неповторних якостей, які невластиві іншим живим організмам. Саме ці якості і творять людину як індивіда.
Якою ж повинна бути людина? Що є найціннішим у людині?
Дехто цінить у людях їх зовнішній вигляд, тілесну красу, одяг, суспільний статус, інші – душу, характер, а дехто оцінює людей як і по зовнішньому так і внутрішньому вигляді.
Що ж для мене є найціннішим у людині?
Мабуть, душа. Але і зовнішній вигляд інших людей я також ціню. Давні греки вважали, що людина повинна бути красивою як і тілом, так і душею. Я цілком поділяю їхню думку. Хоча вважаю, що некрасивих людей не буває, бувають люди які не вміють показати свою зовнішню красу.
Але все ж таки в людині я найбільше ціню її риси характеру.
Як на мене, то найголовнішою людською рисою є гуманність. Вважаю, що кожна людина повинна гуманно відноситися до оточуючих. Не можу терпіти людей, які зверхньо ставлять до інших, вважають себе найважливішими у світі.
Другою рисою, яку я ціню в людях є чесність. Вважаю, що коли б усі люди були чесними, то у світі не було б підлості та лицемірства. Для мене гірка правда є ціннішою за солодку брехню.
Ще однією рисою є здатність вислухати. Дуже поважаю людей які вмію вислухати і в потрібний момент дати пораду.
Також в людях мені подобається така якість як позитивізм. Дуже поважаю людей, які завжди шукають щось хороше навіть у тих життєвих ситуаціях над якими інші плачуть.
Ще в людях мені подобаються такі риси як: вміння вчитися на своїх помилках, здатність визнавати свою неправоту, а також вміння посміхатись життєвим труднощам.
Ось що я найбільше ціню в людях.
Всі говорять, що ідеальних людей не буває, мабуть, це так і є. Проте у кожного є ідеал якою повинна бути людина. Про свій я описала вище. Хоча я не зовсім йому відповідаю, проте постійно намагаюсь удосконалюватись і наблизитись до свого ідеалу. Здатність удосконалюватися впродовж життя і є найціннішою рисою у людині…
2.1.Безнастанна робота душі В. Симоненка позначалася на його сприйнятті світу і на художній манері. З кожним наступним віршем митець ставав талановитішим, мужнів його голос. Здібний учень поступово ставав майстром. Не випадково, за словами дослідників його творчості, поштовхом до написання найбільш талановитих віршів Симоненка стали конкретні враження з дитячих літ, з мандрів, з повсякденного життя.
2. Про один такий випадок згадувала черкаська журналістка Ніна Черняк. «Я ішла з очима, повними сліз, і яка ж була радість, коли побачила, як від будинку, через напіврозтоптані замети, біжить у своєму вічному коричневому костюмі і легеньких черевиках Василь Симоненко. Він помітив мене з вікна редакції. Я й зараз, як наяву, бачу його безмежно добру усмішку, іскристі карі очі й чую лагідний голос, який від щирого серця бажає щастя та доброї долі моїй донечці і мені... Очі мої наповнилися сльозами, а він, поцілувавши мене в щоку, тихо сказав: «Не журися, Нінусю, не падай духом. Ти сильна людина, тобі вчитися треба і писати вірші, виростити донечку, яка у тебе така чудова. Тож встигай усе, не проспи життя...» А потім, задумливо глянувши в синяву неба, мовив:
Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?...
Того ж тижня я прочитала у газеті ці віршовані рядки, які стали своєрідним девізом мого життя». У скрутну хвилину В.Симоненко знайшов теплі слова, заспокоїв.
3. б) можливості проспати;