Сьомого серпня минає 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша – письменника, мовознавця, філософа, історика. Це людина, яка у ХІХ столітті багато що робила в Україні вперше. Він автор першого українського історичного роману, розробив першу українську фонетичну абетку, перший почав перекладати Біблію українською мовою. Його навіть хотіли зобразити на тисячегривневій купюрі, але в підсумку Нацбанк надав перевагу академікові Вернадському, а Кулішеві присвятив ювілейну монету.
Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець
Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець
Про постать Пантелеймона Куліша і його внесок у становлення українства Радіо Свобода спілкувалося з філософом і журналістом Володимиром Єрмоленком.
Історична Свобода
– Головне, що відомо про Пантелеймона Куліша, – що він автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Мені видається глибоко символічним, що перший український історичний роман присвячений виборам. Як на вашу думку, наскільки цей твір залишається актуальним?
Куліш дуже добре показує популізм, добре показує чорну сторону козацтва
– Він абсолютно сучасний. Тому що Куліш дуже добре показує популізм – те, що ми зараз розуміємо під популізмом. Події «Чорної ради» – це друга половина XVII століття, після Хмельниччини. І він добре показує чорну сторону козацтва. Якщо Шевченко створює величний романтичний міф про козаків, то Куліш – його друг і співрозмовник, але в певних моментах його опонент – показує темну сторону: що козаки можуть бути не тільки красивими бунтарями, але ще й анархістами, які приводять до влади популістів.
Куліш цікавий тим, що показує один і той самий феномен із різних боків. Наприклад, велике протиставлення «Чорної ради» – між ушляхетненим городовим козацтвом і низовим запорозьким козацтвом. Запорожців він показує, з одного боку, як анархістів, які ставлять під сумнів будь-яку владу, якими дуже складно управляти, які приводять до влади популіста Брюховецького. А з іншого боку, це такі прекрасні романтичні люди, як Кирило Тур – запорожець, який робить героїчні вчинки, не зважає на небезпеку. Куліш створює класичний образ запорожця.
Марко Вовчок заявила про своє художнє кредо: змальовувати життя простих людей, покріпачений народ, позбавлений найголовнішого — волі. Так, в оповіданні „Козачка” зображено історію вільної дівчини Олесі, яка одружується з бідолахою-кріпаком, бо слухає голос свого закоханого серця. Олеся народилася в багатій козацькій сім'ї. Батьки дуже любили своє єдину дитину, випестили її, виростили життєрадісною, привітною, ласкавою. Дівчина закохалася у вродливого, але бідного парубка-кріпака Івана Золотаренка. Вона переконана, що щастя — не в багатстві, тому й міркує так: „ Що, — каже, — по тому, що буде вільний, коли не буде любий?” Проте, одружившись із кріпаком, Олеся відчула на собі весь тягар кріпацького життя. Пан насильно розлучив батька з родиною, матір — із синами. Навіть після смерті чоловіка вона не домагалася звільнення з кріпацтва, бо не знала закону, що вільна козачка після смерті чоловіка-кріпака могла стати незалежною. Бідолашна жінка помирає в невимовних стражданнях.
Оскільки джерело „Народних оповідань” — розповіді простих людей про власне життя, то їхні історії письменниця змальовувала ніби зсередини, використовуючи голос самого героя. Відтак така задушевна розповідь-сповідь розкривала його духовний світ, найпотаємніші думки, почування, мрії. Найчастіше такими оповідачами виступали жінки-селянки, найбільш принижені й зневажені в суспільстві („Сестра”, „Одарка”, „Викуп”, „Ледащиця”, „Горпина”).
У „Народних оповіданнях” сам український народ заговорив про свої страждання й надії на визволення. Уже не окремі вади злих панів, як у творах Г. Квітки-Основ'яненка, а весь несправедливий лад заперечується у творах Марка Вовчка.
Ця гуманістична тема продовжується в повісті „Інститутка”. Марко Вовчок почала писати її ще в Немирові на основ життя та побуту в панських маєтках. Перша назва цього твору — „Панночка”. Повість у перекладі І. Тургенєва вперше була надрукована в журналі „Отечественные записки” 1860 р. Її український варіант з'явився в журналі „Основа” 1862 р., як уже згадувалося, з посвятою Т. Шевченку.
Ідейно-тематичні домінанти центрі твору — доля села напередодні скасування кріпацтва. Письменниця зображує людей, які не лише мріють про волю, а й виявляють непокору, протест проти сваволі поміщиків. Цим вони близькі до Шевченкових героїв.
Головна тема повісті — змалювання підневільного, безправного становища кріпаків.
Марко Вовчок розмірковує про вроджене почуття волелюбності українського народу, показує повну протилежність у поглядах на кохання і шлюб панів та кріпаків, згадує про солдатчину як каторгу, про нелегке життя наймички в місті.
Для розкриття ідейно-тематичного змісту твору Марко Вовчок використовує прийом антитези (протиставлення). Це протиставлення подвійне: світ безправ'я кріпаків — світ паразитичного життя кріпосників; доброчесність і гідність людей з народу — користолюбство, жорстокість поміщиків.
Ці світи представлено двома поколіннями панів і двома поколіннями кріпаків. Молода пані змальована ще жорстокішою, ніж стара. А молоде покоління кріпаків, на відміну від терплячої старенької бабусі, здатне на протест, на відстоювання своїх людських прав.
„Любо на волі дихнути!” — цими словами Устини можна визначити провідну художню ідею цієї повісті.
Сьомого серпня минає 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша – письменника, мовознавця, філософа, історика. Це людина, яка у ХІХ столітті багато що робила в Україні вперше. Він автор першого українського історичного роману, розробив першу українську фонетичну абетку, перший почав перекладати Біблію українською мовою. Його навіть хотіли зобразити на тисячегривневій купюрі, але в підсумку Нацбанк надав перевагу академікові Вернадському, а Кулішеві присвятив ювілейну монету.
Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець
Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець
Про постать Пантелеймона Куліша і його внесок у становлення українства Радіо Свобода спілкувалося з філософом і журналістом Володимиром Єрмоленком.
Історична Свобода
– Головне, що відомо про Пантелеймона Куліша, – що він автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Мені видається глибоко символічним, що перший український історичний роман присвячений виборам. Як на вашу думку, наскільки цей твір залишається актуальним?
Куліш дуже добре показує популізм, добре показує чорну сторону козацтва
– Він абсолютно сучасний. Тому що Куліш дуже добре показує популізм – те, що ми зараз розуміємо під популізмом. Події «Чорної ради» – це друга половина XVII століття, після Хмельниччини. І він добре показує чорну сторону козацтва. Якщо Шевченко створює величний романтичний міф про козаків, то Куліш – його друг і співрозмовник, але в певних моментах його опонент – показує темну сторону: що козаки можуть бути не тільки красивими бунтарями, але ще й анархістами, які приводять до влади популістів.
Куліш цікавий тим, що показує один і той самий феномен із різних боків. Наприклад, велике протиставлення «Чорної ради» – між ушляхетненим городовим козацтвом і низовим запорозьким козацтвом. Запорожців він показує, з одного боку, як анархістів, які ставлять під сумнів будь-яку владу, якими дуже складно управляти, які приводять до влади популіста Брюховецького. А з іншого боку, це такі прекрасні романтичні люди, як Кирило Тур – запорожець, який робить героїчні вчинки, не зважає на небезпеку. Куліш створює класичний образ запорожця.
Марко Вовчок заявила про своє художнє кредо: змальовувати життя простих людей, покріпачений народ, позбавлений найголовнішого — волі. Так, в оповіданні „Козачка” зображено історію вільної дівчини Олесі, яка одружується з бідолахою-кріпаком, бо слухає голос свого закоханого серця. Олеся народилася в багатій козацькій сім'ї. Батьки дуже любили своє єдину дитину, випестили її, виростили життєрадісною, привітною, ласкавою. Дівчина закохалася у вродливого, але бідного парубка-кріпака Івана Золотаренка. Вона переконана, що щастя — не в багатстві, тому й міркує так: „ Що, — каже, — по тому, що буде вільний, коли не буде любий?” Проте, одружившись із кріпаком, Олеся відчула на собі весь тягар кріпацького життя. Пан насильно розлучив батька з родиною, матір — із синами. Навіть після смерті чоловіка вона не домагалася звільнення з кріпацтва, бо не знала закону, що вільна козачка після смерті чоловіка-кріпака могла стати незалежною. Бідолашна жінка помирає в невимовних стражданнях.
Оскільки джерело „Народних оповідань” — розповіді простих людей про власне життя, то їхні історії письменниця змальовувала ніби зсередини, використовуючи голос самого героя. Відтак така задушевна розповідь-сповідь розкривала його духовний світ, найпотаємніші думки, почування, мрії. Найчастіше такими оповідачами виступали жінки-селянки, найбільш принижені й зневажені в суспільстві („Сестра”, „Одарка”, „Викуп”, „Ледащиця”, „Горпина”).
У „Народних оповіданнях” сам український народ заговорив про свої страждання й надії на визволення. Уже не окремі вади злих панів, як у творах Г. Квітки-Основ'яненка, а весь несправедливий лад заперечується у творах Марка Вовчка.
Ця гуманістична тема продовжується в повісті „Інститутка”. Марко Вовчок почала писати її ще в Немирові на основ життя та побуту в панських маєтках. Перша назва цього твору — „Панночка”. Повість у перекладі І. Тургенєва вперше була надрукована в журналі „Отечественные записки” 1860 р. Її український варіант з'явився в журналі „Основа” 1862 р., як уже згадувалося, з посвятою Т. Шевченку.
Ідейно-тематичні домінанти центрі твору — доля села напередодні скасування кріпацтва. Письменниця зображує людей, які не лише мріють про волю, а й виявляють непокору, протест проти сваволі поміщиків. Цим вони близькі до Шевченкових героїв.
Головна тема повісті — змалювання підневільного, безправного становища кріпаків.
Марко Вовчок розмірковує про вроджене почуття волелюбності українського народу, показує повну протилежність у поглядах на кохання і шлюб панів та кріпаків, згадує про солдатчину як каторгу, про нелегке життя наймички в місті.
Для розкриття ідейно-тематичного змісту твору Марко Вовчок використовує прийом антитези (протиставлення). Це протиставлення подвійне: світ безправ'я кріпаків — світ паразитичного життя кріпосників; доброчесність і гідність людей з народу — користолюбство, жорстокість поміщиків.
Ці світи представлено двома поколіннями панів і двома поколіннями кріпаків. Молода пані змальована ще жорстокішою, ніж стара. А молоде покоління кріпаків, на відміну від терплячої старенької бабусі, здатне на протест, на відстоювання своїх людських прав.
„Любо на волі дихнути!” — цими словами Устини можна визначити провідну художню ідею цієї повісті.
Объяснение: