Казка про дітей які потрапили у космос на невідому планету.
Це був звичайний день літніх канікул. Ми з Юрком, Василем та Тарасом сиділи на каруселі і думали у що гратися, бо нам було нудно. Кожен хотів грати у своє, але нікому це не було цікаво. І тут підійшов він.Це був маленький чоловічок метра зростом. Він запропонував піти нам на чарівну планету. Ми були не проти.А що? Усе одно нічого робити. Чоловічок пішов,а ми за ним.І тут ми попали на чарівну планету.Тут ходили шоколадні діти і було море із солодощів. Ми так багато їли солодощів, що у нас розболівся живіт. І тут приходить чоловічок і каже що нам пора додому. Ми не хотіли,але прийшлось. Ми знову пішли за ним і потрапили додому. На цю планету ми ходили кожен день і були задоволені.
Поема
1
Це було давно-давно
У карпатськім краї,
Ще коли літали там
Лебедині зграї.
Диків, лисів і кізлиць
Множество ходило.
Спав собі за кожним пнем
Бурий ведмедило.
Не боялися людей
Ті сплюхи і лежні,
Бо шуміли навкруги
Праліси безмежні.
Тур у дебрині блукав,
Наче порик бурі,
І шугали в темниках
Рисі жовтошкурі.
По густих чагарниках,
По гірських полянах
Випасалися стада
Оленів буланих.
В нетрях дичини було,
Як трави та листу,
Аж тремтіли гущаки
Від гарчання й свисту.
А по селах там жили
Прагуцульські роди—
Люди мудрі і міцні,
І митці з природи.
Вміли доглядать овець,
Будувати ґражди*.
Хліб не завжди був у них,
Але пісня—завжди.
Так велося в тих людей,
Що в сопілку грати,
Ніби розмовляти, всі
Вчилися з дитяти.
А Василько змалу грав —
Научився в неня.
Батько передав йому
Фрілку* і натхнення.
Добре дітям, доки в них
Є отець і мати.
Та Василько — сирота —
Мусив бідувати.
Спершу все було гаразд,—
Грай і не журися.
Та прибув до них король
Полювать на рися.
У сусіднім краї він
Панував криваво
І казав, що бог йому
Дав на владу право.
Силою меча й тюрми
Люд свій закріпачив.
Все хотів забрать собі,
Все, що тільки бачив.
Аж свербіли в короля
Руки загребущі,
Як нагадував собі
Про карпатські пущі.
І накласти на горян
Він хотів данину —
Забирати в них задар
Хутра й оленину.
Не корилися йому
Давні гуцулове
І ховались, коли він
Приїжджав на лови.
І на цей раз так було:
Села — як пустині.
Лиш Васильків тато був
У своїй хатині.
Там обскочили його
Королівські слуги.
Покажи нам, де живуть
Хижаки-драпуги!
Гурмою вони пішли
По слідах звіряти.
Голіруч хотів король
Рися поконати.
Та коли з’явився звір,
Вмент пиха зухвала
Спала з короля, і він
Дав швиденько драла.
А Васильків батько так
Висміяв зухвальця:
— Гарно бігаєте ви,
Мабуть, швидше зайця!
На володаря тоді
Сказь напала дика.
Меч у груди застромив
Батькові владика.
Мати вмерла від жалю,
А Василько—в люди.
Думав, що свою біду
Вже не перебуде.
Залишилися йому
Туга і сопілка.
В полонину їх узяв,
Де трудивсь, як бджілка.
Знали хлопчика того
Всі гуцульські села.
Всіх бентежила й пекла
Сумовита фрела.
Чуть було в дитячій грі
Нещасливу душу,
В найми вигнану навік
На біду пастушу.
Чуть було не раз і гнів,
Нути помсти злої,
Що летіли по душі,
Як вогонь по хвої.
Мріяв хлопець відомстить
За свою родину.
А тим часом гнав ягнят
Пасти в полонину.
2
Раз опівдні, як овець
Розморила спека
(А горіло сонце так,
Як суха смерека),
Їх погнав малий вівчар
До струмка поїти,
Перейшла отара ліс
Хмарою крізь віти;
В тихім зворі налягла,
Як туман, на воду,
А Василько, мов коня,
Осідлав колоду;
Править скакуном своїм
Та в сопілку дує.
Пальці вивірками йдуть,
Серце гараздує.
Напилися і пішли
Барани та ярки.
Чи з Говерли Прут тече,
Чи з його флоярки?
Вже не видно з-за ялиць
Жодного ягняти,
Час Василькові іти
Дріб свій доганяти.
Сопілчина в чабана—
То любов велика.
Все за грою забував
Наш малий музика…
Грає хлопець. Аж нараз
Бачить — олениця
Сторожко із лісу йде,
Сива, наче глиця.
Він сопілку — за ремінь,
Сам у хащі — скоком.
Причаївсь і звірину
Поїдає оком.
Ось вона до джерела
Підступа лякливо,
А за нею із кущів
Олень — дивне диво!—
Звичайнісінький на вид,
Ще й рудої масті,
Тільки роги золоті —
Промені гіллясті!
Пастушок щипнув себе —
Сниться чи не сниться?
Ні! Золоторіг стоїть,
І стоїть сарниця.
Світить золото ясне,
Б’є проміння в очі,
Ніби сходить сонце тут
З темної обочі.
Підійшов Золоторіг
Теж до водопою.
Олені розпочали
Мову між собою.
Пастушок задеревів —
Говорили звірі!
Мовби люди то були
В оленячій шкірі.
Ланя каже: — Подивись!
Подивись у воду:
Знов те золото росте,
Нам обом на шкоду.
Казка про дітей які потрапили у космос на невідому планету.
Це був звичайний день літніх канікул. Ми з Юрком, Василем та Тарасом сиділи на каруселі і думали у що гратися, бо нам було нудно. Кожен хотів грати у своє, але нікому це не було цікаво. І тут підійшов він.Це був маленький чоловічок метра зростом. Він запропонував піти нам на чарівну планету. Ми були не проти.А що? Усе одно нічого робити. Чоловічок пішов,а ми за ним.І тут ми попали на чарівну планету.Тут ходили шоколадні діти і було море із солодощів. Ми так багато їли солодощів, що у нас розболівся живіт. І тут приходить чоловічок і каже що нам пора додому. Ми не хотіли,але прийшлось. Ми знову пішли за ним і потрапили додому. На цю планету ми ходили кожен день і були задоволені.