Художні засоби тополя тополя. по діброві вітер виє, гуляє по полю, край дороги гне тополю до самого долу. стан високий, лист широкий марне зеленіє. кругом поле, як те море широке, синіє. чумак іде, подивиться та й голову схилить, чабан вранці з сопілкою сяде на могилі, подивиться — серце ниє: кругом ні билини. одна, одна, як сирота на чужині, гине! хто ж викохав тонку, гнучку в степу погибати? постривайте — все розкажу. слухайте ж, дівчата! полюбила чорнобрива козака дівчина. полюбила — не спинила: пішов — та й якби знала, що покине, — уло б не любила; якби знала, що загине, — було б не пустила; якби знала — не ходила б пізно за водою, не стояла б до півночі з милим під вербою. якби і то лихо — попереду знати, що нам в світі зустрінеться. не знайте, дівчата! не питайте свою само серце знає, кого любить. ехай в'яне, оки закопають, о не довго, чорнобриві, карі , біле личко червоніє — не довго, дівчата! до полудня, та й зав'яне, брови полиняють. кохайтеся ж, любітеся, як серденько знає. защебече соловейко в лузі на калині, заспіває козаченько, ходя по долині. виспівує, поки вийде чорнобрива з хати, а він її запитає, чи не била мати. стануть собі, обіймуться — співа соловейко; послухають, розійдуться, обоє раденькі ніхто того не побачить, ніхто не спитає: «де ти була, що робила? » сама собі знає любилася, кохалася, а серденько мліло — чуло серце недоленьку, сказати не вміло. не сказало — осталася, день і ніч воркує, . як голубка без голуба, а ніхто не чує не щебече соловейко в лузі над водою, не співає чорнобрива, стоя під вербою, не співає — сиротою білим світом нудить: без милого батько, мати — як чужії люди, без милого сонце світить — як ворог сміється, без милого скрізь а серденько б'ється. минув і рік, минув другий — козака немає; сохне вона, як квіточка; мати не питає: «чого в'янеш, моя доню? » стара не спитала, за сивого, багатого тихенько єднала. «іди, доню, — каже мати, — не вік дівувати! він багатий, одинокий — будеш панувати». «не хочу я панувати, не піду я, мамо! рушниками, що , спусти мене в яму. нехай попи заспівають, а дружки заплачуть, легше, мамо, в труні лежать, іж його побачить». не слухала стара мати, робила, що знала, — дивилася чорнобрива, сохла і мовчала. пішла вночі до ворожки, щоб поворожити, чи довго їй одинокій на сім світі «бабусенько, голубонько, серце моє, ненько, скажи мені щиру правду, де милий-серденько? чи жив-здоров, чи він любить? чи забув-покинув? скажи ж мені, де мій милий? край світа полину! бабусенько, голубонько! скажи, бо [ти] знає мене мати хоче дати за старого заміж. любить його, моя сиза, серце не навчити! пішла б же я утопилась — жаль душу коли не жив чорнобривий, зроби, моя пташко! щоб додому не тяжко мені, тяжко! там старий жде з скажи ж мою долю». «добре, доню! спочинь трошки. чини ж мою волю. сама колись дівувала — теє лихо знаю; минулося — навчилася: людям . твою долю, моя доню! позаторік знала, позаторік і зіллячка для того ». пішла стара, мов каламар достала з полиці. «ось на тобі сього дива. піди до криниці. поки півні не співали, умийся водою, випий трошки сього зілля — все лихо загоїть. вип'єш — біжи якомога; що б там не кричало, не оглянься, поки станеш аж там, де прощалась. одпочинеш; а як стане місяць серед неба, випий ще раз; не приїде — втретє випить треба. за перший раз, як за той рік, будеш ти такою; а за другий — серед степу тупне кінь ногою, — коли живий козаченько, то зараз а за третій, моя доню! не питай, що та ще, чуєш, не хрестися — бо все піде в тепер же йди, подивися на торішню вроду». взяла зілля, поклонилась: «і, бабусю! » вийшла з хати — чи йти, чи ні? . «ні! вже не вернуся! » вмилась, напилася, тихо усміхнулась, вдруге, втретє напилася і не оглянулась. полетіла, мов на крилах, серед степу пала, пала, стала, заплакала і і заспівала: «плавай, плавай, лебедонько! по синьому морю — рости, рости, тополенько! все вгору та вгору, рости гнучка та висока, до самої хмари, спитай бога, чи діжду я, чи не діжду пари? рости, рости, подивися за синєє море: по тім боці — моя доля, по сім боці — горе. там десь милий, чорнобривий співає, гуляє, а я плачу, літа трачу, його . скажи йому, моє серце! що сміються люди, скажи йому, що загину, коли не прибуде! сама хоче мене мати в землю а хто ж її головоньку буде доглядати? хто догляне, розпитає, на старість ? мамо доле боже милий, подивися, тополенько! як нема — заплачеш, до схід сонця, ранісінько, щоб ніхто не рости ж, серце-тополенько, все вгору та вгору; лавай, плавай, лебедонько! по синьому морю». отак тая чорнобрива плакала, спі і на диво серед поля тополею стала. по діброві вітер виє, гуляє по полю, край дороги гне тополю до самого долу.
Порівняння: «поле, як те море», «одна, як сирота», «воркує, як голубка без голуба», «сонце світить — як ворог сміється», «сохне..., як квіточка», «пішла стара, мов каламар», «полетіла, мов на крилах».
Повтори: «одна, одна...», «...пала, пала, стала...», «плавай, плавай, лебедонько».
Епітети: «біле личко», «карі оченята», «щира правда».
Звертання: «Легше, мамо, в труні лежати», «Бабусенько, голубонько, серце моє, ненько», «Зроби, моя пташко!». «Добре, доню бабусю», «Плавай, плавай, лебедонько!», «Скажи, моє серце!», «Мамо моя!.. доле моя!», «Боже милий, боже!», «Подивися, тополенько!», «Рости ж, серце-тополенько!..», «Не знайте, дівчата!», «Бо не довго, чорнобриві!»