Бог вділив усіх грунтами – Це пропасти може теж. Жереб мій із бідняками... Григорій Сковорода
…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей... І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство... Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько... Ну годі, годі вже. Пора...
Вітре-цигане, кличуть в дорогу Гори високі, далекі краї, Трави у росах, місяць і зорі, Вогнища ночі й думи сумні...
І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка... Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна...
Стоїть явір над горою, Все киває головою, Буйні вітри повівають, Руки явору ламають. А вербички шумлять низько, Заколишуть мене в снах, Тут тече потічок близько, Видко воду аж до дна...
країна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:
Той безперервно стягає поля, Той іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк...
Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».
Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!
Що є свобода? Добро в ній яке є? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото.
Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але... завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя... Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.
І виламавши палицю із тину, Він темними байраками пішов, Кріпацьким діткам викладать латину, Бентежити думками рабську кров...
Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір...
...Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.
Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:
— Був, але вчора пішов.
— Куди?
— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили...
Думаю , це одна з кращих прислів’їв . Невипадково , прислів’я – це народна мудрість , накопичена століттями.Людина народжується і відразу починається навчатися , насамперед , найпростішим речам : сидіти , ходити , дізнаватися маму і тата , пізніше вчиться сам справляти нужду , говорити , малювати , правильно тримати ложку , вести себе в суспільстві. Все це повинні дати дитині батьки.Потім чадо переступає поріг школи і встає на довгий і тернистий шлях до знань. У школі дитину вчать не тільки читати , писати , рахувати і жити в соціумі , а й думати , аналізувати , оцінювати , фантазувати. З часом нього формується своя точка зору , і він вчиться її доводити і відстоювати свою думку. Крім школи батьки можуть віддати свою дитину в музичну , художню , спортивну школи , де крім професійних навичок , він навчитися ще почуттю ритму , смаку , розвивається окомір , тренується сила волі і витривалість. Таким чином , розширюється кругозір дитини.По закінченні одинадцяти років , вже доросла, самостійна людина йде зі школи , але навчання його на цьому не закінчується , навпаки , з цього починається наступний , більш значущий період його життя – п’ять років університету. Зараз серед молоді побутує думка , що вища освіта не обов’язково для багатої і щасливого життя , приклади тому – мільйонери , що не закінчили навіть школу : Стів Джобс , Білл Гейтс , Генрі Форд і багато інших. Але справа в тому , що ці люди відрізняються від нас , вони не просто мислять по -іншому , вони діють і досягають результатів . Не кожен з нас здатний на таке , тому – вік живи вік учись .Скільки б не було тобі років , ти завжди можеш дізнатися що , чого раніше не знав. Головне – не треба цього боятися чи соромитися. І нехай тобі тридцять , сорок років – ніколи не пізно навчитися малювати , або грати , наприклад , на флейті. Найяскравіший тому приклад – М.В. Ломоносов , який почав вчитися у вісімнадцять років! І як виявилося , не дарма. Не бійтеся вчитися , адже навчання – світло !
Бог вділив усіх грунтами –
Це пропасти може теж.
Жереб мій із бідняками...
Григорій Сковорода
…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей... І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство... Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько... Ну годі, годі вже. Пора...
Вітре-цигане, кличуть в дорогу
Гори високі, далекі краї,
Трави у росах, місяць і зорі,
Вогнища ночі й думи сумні...
І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка... Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна...
Стоїть явір над горою,
Все киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
А вербички шумлять низько,
Заколишуть мене в снах,
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна...
країна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:
Той безперервно стягає поля,
Той іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк...
Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».
Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!
Що є свобода? Добро в ній яке є?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але... завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя... Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.
І виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов,
Кріпацьким діткам викладать латину,
Бентежити думками рабську кров...
Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір...
...Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.
Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:
— Був, але вчора пішов.
— Куди?
— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили...