Вірш В. Сосюри "Васильки" належить до лірики В-філософської.
Вірш В. Сосюри "Васильки" належить до лірики В-філософської, оскільки в ньому автор задумується над глибинними питаннями життя і долями людей. У вірші піднімається тема вічного кола життя та смерті, яка є однією з основних філософських проблем.
Автор звертається до природи, конкретно до васильків, які символізують красу та надію. Він наголошує, що навіть після загибелі тіла, душа живе й продовжує своє існування в іншому світі. Це дає нам загальнолюдську відповідь на питання про сенс життя і його продовження після смерті.
Таким чином, вірш "Васильки" можна віднести до філософської лірики, оскільки через поетичні образи автор розглядає великі життєві питання, спонукаючи читача задуматися над ними.
Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.
Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.
Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?
Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку до молодшого брата
Вірш В. Сосюри "Васильки" належить до лірики В-філософської, оскільки в ньому автор задумується над глибинними питаннями життя і долями людей. У вірші піднімається тема вічного кола життя та смерті, яка є однією з основних філософських проблем.
Автор звертається до природи, конкретно до васильків, які символізують красу та надію. Він наголошує, що навіть після загибелі тіла, душа живе й продовжує своє існування в іншому світі. Це дає нам загальнолюдську відповідь на питання про сенс життя і його продовження після смерті.
Таким чином, вірш "Васильки" можна віднести до філософської лірики, оскільки через поетичні образи автор розглядає великі життєві питання, спонукаючи читача задуматися над ними.
Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.
Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.
Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?
Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку до молодшого брата