Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Батьки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!... " — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують душа не вміщає цього злочину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть.
Той сам себе губить.. .
Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув.. . одвернувся.. .
Пізнав, препоганий,
пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.. .
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.. .
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано.. . Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Повість-казка Марини Павленко «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» — це твір про дитячу фантазію й дружбу, про дорослі проблеми і віру в диво, про сучасність і далеке минуле. Дівчинку Софійку зовсім замучили нічні жахіття, що відбуваються у квартирі знизу. Хазяї цієї квартири поїхали, а за кімнатними квітами доглядає сусідка бабця Валя. Дівчинку трішки лякає і сама бабця, і її чорнющий кіт Фантик, та найбільше її бентежать крики й тупіт, що в ніч на повний місяць чи грозу чуються з пустої квартири внизу. Ще Софійка страшенно переживає через те, що однокласник Вадим Кулаківський майже не звертає на неї уваги. Дівчинку бентежить новина, що рід Кулаківських протягом багатьох поколінь переслідує якесь прокляття. Понад усе Софійці хочеться до родині, щоб Вадик жив у нормальнім сім’ї, не страждав, бо батьки далеко, а стара бабуся не може впоратися з вибриками онука-підлітка. Правда, самому Вадику його життя подобається, адже він робить усе, що заманеться: почав палити цигарки, водиться з якимись непевними людьми, краде й перепродує крадене. Щоб вирятувати однокласника з життєвих негараздів, Софійка відважилася подолати час. Дізнавшись, що стара шафа — це портал, через який можна повернутися в минуле і змінити щось на краще, дівчинка не побоялася використати таку можливість. Дивним чином Софійка завади опиняється у вирі подій. Вона загубила чудові корали, і це завадило тітоньці Оксані вийти заміж за чоловіка, який мав сім’ю і двох дітей, але приховував це. Софійка втрутилася в минуле, врятувала Катрю Кулаківську, її нареченого Семена та його батьків від страшної смерті, а себе привидів загиблих у пустій квартирі. Звичайно, твір наповнений казковими пригодами, мандрами в часі, але, як і в кожній казці, у творі Марини Павленко багато реального. Усе це робить його цікавим не тільки для дітей, а й для дорослих, які, прочитавши «Русалоньку…», зможуть згадати своє дитинство і краще зрозуміти власних дітей-підлітків.
Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як "Тополя", "Причинна", "Слепая", "Відьма", "Сова", "Наймичка". Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.
Трагедія Катерини — це рядова, дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її... Чим? Вродою, лагідними словами, вогненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, "полюбила москалика, як знало серденько".
Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Батьки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?
Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розповідає все, як повинно було статися. "Що я наробила!... " — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір'ю, що "як мертва, на діл повалилась". Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.
Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:
Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче показати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують душа не вміщає цього злочину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.
Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому
Того в'яжуть, того ріжуть.
Той сам себе губить.. .
Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не залишилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та сина — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:
А пан глянув.. . одвернувся.. .
Пізнав, препоганий,
пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.. .
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.. .
Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано.. . Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!
Объяснение: