Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
іВсемирная история — процесс развития человеческого общества в целом, для которого характерны закономерности, проявляющиеся в истории всех народов. Всемирный исторический процесс начинается с появлением человеческого общества и в зависимости от общих отличительных особенностей условно делится на хронологические периоды[1].
Иногда под всемирной историей понимается рассмотрение истории отдельных стран или совокупности историй своеобразных и относительно замкнутых цивилизаций. Прусский историограф Леопольд фон Ранке по этому поводу замечал: «Более или менее полное собрание истории отдельных народов ещё не составило бы никакой всемирной истории, ибо оно потеряло бы из виду взаимосвязь вещей. Но задача всемирной истории как науки как раз и заключается в том, чтобы познать эту взаимосвязь, показать ход развития великих событий, которые связывают все народы и управляют ими. То, что такая общность имеется, является очевидным»[2].
Историческое развитие человечества реализуется двумя путём постепенного прироста открытий и находок, а также путём качественных скачков или революций, составляющих эпохи в материальной и духовной эволюции.
Сельскохозяйственная (неолитическая) революция привела к развитию цивилизаций, оседлых сообществ, то есть перешедших от кочевого образа жизни (скотоводство и собирательство) к земледелию. В этих древних цивилизациях была изобретена письменность, позволившая передавать знания из поколения в поколение на материальных носителях. Это стимулировало развитие многообразных ремёсел, разделение труда и расслоение общества на классы.
Разрозненные поселения, сконцентрированные вокруг жизнеобеспечивающих источников ресурсов — плодородных естественно орошаемых земель, воды (рек и озёр), обильных выпасов для скота — позже интегрировались в более крупные образования. Этому также совершенствование транспортных средств. Эти естественные процессы развития древних сообществ, сопровождавшиеся соперничеством и конфликтами между соседними сообществами, развиваясь на протяжении тысячелетий, привели к образованию государств и, затем, сверхдержав (империй).
Падение Римской империи в Европе в конце античной эпохи ознаменовало начало Средневековья.
В середине XV века изобретение Иоганном Гутенбергом современного книгопечатания — оттисков на бумаге покрытого краской и вырезанного на деревянных досках зеркального шрифта, совершило переворот в коммуникациях завершиться Средневековью и возвестив о Новом времени, Возрождении и научно-технической революции.
К XVIII веку накопление знаний и технологий, особенно в Европе, достигло критической массы, которая вдохнула жизнь в Промышленную революцию. Более четверти тысячелетия наука, знания, технологии, торговля и сопутствующие им войны ускорялись в геометрической прогрессии, создавая как благоприятные условия, так и угрозы, с которыми ныне сталкивается человеческое сообщество, населяющее планету.
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
і
Объяснение:
іВсемирная история — процесс развития человеческого общества в целом, для которого характерны закономерности, проявляющиеся в истории всех народов. Всемирный исторический процесс начинается с появлением человеческого общества и в зависимости от общих отличительных особенностей условно делится на хронологические периоды[1].
Иногда под всемирной историей понимается рассмотрение истории отдельных стран или совокупности историй своеобразных и относительно замкнутых цивилизаций. Прусский историограф Леопольд фон Ранке по этому поводу замечал: «Более или менее полное собрание истории отдельных народов ещё не составило бы никакой всемирной истории, ибо оно потеряло бы из виду взаимосвязь вещей. Но задача всемирной истории как науки как раз и заключается в том, чтобы познать эту взаимосвязь, показать ход развития великих событий, которые связывают все народы и управляют ими. То, что такая общность имеется, является очевидным»[2].
Историческое развитие человечества реализуется двумя путём постепенного прироста открытий и находок, а также путём качественных скачков или революций, составляющих эпохи в материальной и духовной эволюции.
Сельскохозяйственная (неолитическая) революция привела к развитию цивилизаций, оседлых сообществ, то есть перешедших от кочевого образа жизни (скотоводство и собирательство) к земледелию. В этих древних цивилизациях была изобретена письменность, позволившая передавать знания из поколения в поколение на материальных носителях. Это стимулировало развитие многообразных ремёсел, разделение труда и расслоение общества на классы.
Разрозненные поселения, сконцентрированные вокруг жизнеобеспечивающих источников ресурсов — плодородных естественно орошаемых земель, воды (рек и озёр), обильных выпасов для скота — позже интегрировались в более крупные образования. Этому также совершенствование транспортных средств. Эти естественные процессы развития древних сообществ, сопровождавшиеся соперничеством и конфликтами между соседними сообществами, развиваясь на протяжении тысячелетий, привели к образованию государств и, затем, сверхдержав (империй).
Падение Римской империи в Европе в конце античной эпохи ознаменовало начало Средневековья.
В середине XV века изобретение Иоганном Гутенбергом современного книгопечатания — оттисков на бумаге покрытого краской и вырезанного на деревянных досках зеркального шрифта, совершило переворот в коммуникациях завершиться Средневековью и возвестив о Новом времени, Возрождении и научно-технической революции.
К XVIII веку накопление знаний и технологий, особенно в Европе, достигло критической массы, которая вдохнула жизнь в Промышленную революцию. Более четверти тысячелетия наука, знания, технологии, торговля и сопутствующие им войны ускорялись в геометрической прогрессии, создавая как благоприятные условия, так и угрозы, с которыми ныне сталкивается человеческое сообщество, населяющее планету.
Содержание
1 Первобытное общество
1.1 Эпоха палеолита
1.2 Эпоха мезолита
1.3 Эпоха неолита
2 Древний мир
2.1 Города и торговля
2.2 Религия и философия
2.3 Древние цивилизации
3 Средневековье
4 Новое время
4.1 Возвышение Европы
5 Новейшее время
6 Примечания
7 Литература
Первобытное общество
Эпоха палеолита
Основная статья: Палеолит