«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені до дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.
Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.
Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.
Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках.
Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.
Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.
Україна…Стражденна країна. Через скільки війн пройшла ця земля! Нездоланний народ український… Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари. Так писав Євген Маланюк про нашу Україну. Напевне, кожен із нас, колись, задавав собі питання: «Що є для мене Батьківщина?» Для кожного Батьківщина різна, як вважає дехто. Для когось – це край, де він живе, для когось – це країна, де його чекають, для інших - сторона, де йому добре і затишно. Але як би добре і затишно не було на сьогодні, завжди повертається людина до рідної землі, до свого коріння, до діда-прадіда. Солов’їна пісня, солов’їна мова, солов’їна країна; пісенна діброва, пісенне місто, пісенна країна; калиновий гай, калинове зілля, калиновий край; світанкова зоря, росяниста трава, жовто-блакитний край. Блакитний, бо не зрівняється небо над жодною країною з блакиттю нашого, українського неба. Жовтий, бо неозорі поля пшеничні, нескінченні простори українські. Україна – це гордий соняшник на довгому стеблі, калина, що зажурено похилилася через тин. Україна – це хрущі над вишнями, любисток, м’ята та барвінок. Україна – це найчарівніша природа, родючі чорноземи та синьоока волошка. Україна – чарівна пісня, вишитий рушник, великодня писанка. Україна – це верба над ставком, слово великого Кобзаря. Україна – це сповнена патріотизму дума і величний Київ. Можна безліч порівнянь придумати до нашої рідної землі. Адже вона, наша земля, наймиліша, найпривітніша, найкраща і оте - най – нескінченне. І недарма в нашій українській культурі стали свого роду гімном слова В. Симоненка: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. «Я - українець» - гордо звучить з наших вуст ця фраза і об’єднує громадян нашої величезної країни в одне ціле. Тому кожен з нас мусить дбати про свою єдину країну, про красу, неповторність місця, де він народився, історію та національну культуру нашої української землі.
«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені до дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.
Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.
Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.
Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках.
Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.
Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.