Написати 5-6 речень Якби я став соловейком​

Весна и солнце. (2) Улыбающиеся березы, как юные девушки, пр..нарядились и встали в хоровод. (3) Цветы и травы озеренные в пламени солнца благоухали вокруг.

(4) А на краю дороги стоял дуб. (5) Ему, вероятно, шёл уже сто первый год, он был в десять раз толще, и в полтора раза выше берез составлявших лес. (6) Это был огромный, в два обхвата дуб. (7) С обломанными сучьями и обломанной корой заросшей старыми болячками. (8) С огромными, не уклюжими, корявыми руками и пальцами. (9) Он старым, сердитым уродом стоял между улыбающимися березами. (10) Только он один не хотел подчиняться обаянию весны. (11) Дуб будто говорил И как не надоест вам этот глупый, бессмысленный обман, нет ни весны, ни солнца, ни счастья, я (не) верю вашим надеждам!

(12) Летом же этот дуб весь преобразился. (13) Он был сам на себя не похож. (14) Раскинувшийся шатром сочной зелени, он млел чуть колыхаясь в лучах вечернего солнца. (15) (Не) было видно ничего ни корявых пальцев ни болячек ни старого горя и (не)доверия. (16) Сквозь столетнюю жёсткую кору пробились сочные, светло зеленые листочки, так что поверить нельзя было, что это старик произвел их.

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.