Мені подобається поезія Ліни Костенко. Мама часто читає напам'ять уривки з її творів. Я бачила по телевізору зустрічі Ліни Костенко з читачами. Зали були і переповнені. Звичайна, щира, привітна жінка, а які незвичайні твори пише! Незвичайність самої поетеси полягає у тому, що кожен її вірш пробуджує фантазію і прагнення осмислити прочитане.
Коли я вперше прочитала вірш "Кольорові миші", мені приснилися ті кольорові миші. Приснився суд і тиха, незвичайна дівчинка Анна. Вона вміє сіру буденність перетворювати на казку. Дорослі цього не розуміють, а от діти, які ще не втратили здатність жити своїми фантазіями, добре розуміють Анну. Тому й лежать яскраві мертві іграшки нікому не потрібні. Набагато цікавіше розбудити свою фантазію і дмухнути на опале листя клена, щоб уявити собі, як воно ожило і перетворилося на кольорову мишку або кота. Однак не це стало причиною позову до суду. Анну судили за незвичайність і неповторність, за те, що вирізнилася із сірої маси позбавлених фантазії людей. Сама Ліна Костенко не раз була в подібній ситуації. Але, судячи з її поезії, вона мужня і талановита жінка. Вона — особистість не лише в літературі, а й у житті.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Мені подобається поезія Ліни Костенко. Мама часто читає напам'ять уривки з її творів. Я бачила по телевізору зустрічі Ліни Костенко з читачами. Зали були і переповнені. Звичайна, щира, привітна жінка, а які незвичайні твори пише! Незвичайність самої поетеси полягає у тому, що кожен її вірш пробуджує фантазію і прагнення осмислити прочитане.
Коли я вперше прочитала вірш "Кольорові миші", мені приснилися ті кольорові миші. Приснився суд і тиха, незвичайна дівчинка Анна. Вона вміє сіру буденність перетворювати на казку. Дорослі цього не розуміють, а от діти, які ще не втратили здатність жити своїми фантазіями, добре розуміють Анну. Тому й лежать яскраві мертві іграшки нікому не потрібні. Набагато цікавіше розбудити свою фантазію і дмухнути на опале листя клена, щоб уявити собі, як воно ожило і перетворилося на кольорову мишку або кота. Однак не це стало причиною позову до суду. Анну судили за незвичайність і неповторність, за те, що вирізнилася із сірої маси позбавлених фантазії людей. Сама Ліна Костенко не раз була в подібній ситуації. Але, судячи з її поезії, вона мужня і талановита жінка. Вона — особистість не лише в літературі, а й у житті.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.