В історію української літератури Пантелеймон Куліш увійшов насамперед як автор українського роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року» (1857). У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після перемо¬жної визвольної війни: між поміщиками і селянами, шляхтою і міщанами, міщанами і козаками, козаками і селянами, старшиною та рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада», в якій взяли участь народні низи — «чернь». Оця «чорна рада» була кульмінаційним епізодом у боротьбі за гетьманську булаву між Павлом Тетерею, Якимом Сомком та Іваном Брюховецьким. І хоча підступністю Брюховецький здобув перемогу, автор показує нам і справжнє козацьке братерство, лицарство, честь. Викликає повагу паволоцький полковник Шрам, який прагнув до об’єднання України. Доля Батьківщини, рідного народу визначає сенс життя Шрама: «…Привернемо всю Україну до однієї булави», «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани». Йому властиві риси справжнього лицаря-запорожця, який понад усе любить свободу і зневажає небезпеку. Гідний батька і його син — романтичний і мужній Петро Шраменко — «орел, а не козак». Відчуваємо велику симпатію до нього самого автора: «Він добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Основним критерієм оцінки вчинків своїх героїв є для Пантелеймона Куліша їхня відданість рідному народові. Недаремно полковник Шрам підтримує кандидатуру Сомка на гетьманство, бо він бачить, що саме Яким Сомко може зміцнити державність України. Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча — тими рисами, якими наділив його український народ в думах, піснях, легендах. Ідея сильної української держави згуртовує навколо Сомка представників різних верств тогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові, мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як справді народного ватажка, фольклорно-епічного «батька». Пізніше, коли Сомка підступно полонив Брюховецький, переяславського ; полковника ціною власного життя хотів урятувати козак Кирило Тур. Та справжній лицар Сомко навіть думки не допускає про такий порятунок. Кирило Тур — ще один яскравий тип характеру в романі. Його життєва філософія — філософія свободи, любові й гуманізму, коріння яких — у легендах і переказах про козака Мамая, в характері запорожців. Ось як розуміє Кирило сенс свого життя: «А в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала… слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже». Пантелеймон Куліш створив яскраві романтичні образи людей, відданих Україні, справжніх патріотів
Остап вже під час навчання в бурсі став проявляти твердість і відважність. Йому не подобалося вчитися і він кілька разів тікав з академії до Запорізької Січі. І лише погрози батька Тараса відправити Остапа в монастир примусили його повернутися до навчання і старанно довчитися. Крім того, Остап був гарним товаришем, терпів усі покарання і ніколи не зраджував своїх. Остап відрізнявся добродушною вдачею, але у нього не було такого гнучкого розуму, як у Андрія.
На відміну від Остапа, молодший брат Андрій «мав почуття трохи жвавіші і якось більш розвинені. Він також кипів спрагою подвигу, але разом з нею душа його була доступна іншим почуттям», в тому числі і коханню. Любов дуже рано закралася у душу героя і коли одного разу Андрій зустрів прекрасну дівчину, одразу ж без пам’яті в неї закохався. Саме кохання у майбутньому зіграло трагічну роль у долі цього справного козака.
У перших боях з ворогом і Остап, і Андрій проявили звою незвичайну козацьку завзятість, вміння і хоробрість. «О! та це буде з часом добрий полковник!» – Говорив Тарас Бульба про Остапа. Не менш радів Тарас і молодшому своєму синові – Андрієві: «І цей добрий – ворог би не взяв його! Вояка! Чи не Остап, а добрий, добрий також вояка!».
Але життя дружніх братів і їх батька змінилося, коли Андрію довелося випадково дізнатися, що в оточеному козаками місті живе його кохана, яку він згадував кілька років, знаходячись у Січі. Заради неї Андрій перейшов на бік ворогу, свою Вітчизну він проміняв на кохання, яке стало для нього миліше Батьківщини, батька, брата і товаришів.
Саме в цьому і проявляється фатальна відмінність між старшим і молодшим братом. Якщо сенс життя Остапа полягав у захисті православної віри і Вітчизни, у служінні козацькій справі, то для Андрія головним у житті стало веління його серця.
На жаль, обох братів чекає майже однакова трагічна доля. Андрій, який під час битви на боці ворога зустрівся з Тарасом, гине від батькової кулі: «Чим би не козак був? І станом високий, і чорнобривий, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно, як підла собака!» – такими словами батько прощається зі своїм молодшим сином.
А Остап помирає як справжній герой. Потрапивши у полон до поляків, він пізнає усі муки жорстоких знущань, але зустрічає смерть з мужністю і гідністю.
Отже, рідні брати, які однаково виховувалися, згодом стали кровними ворогами. Але у обох у них була сильна воля і мужність. І Остап, і Андрій були хоробрими людьми і віддали своє життя заради того, що захищали.
Остап вже під час навчання в бурсі став проявляти твердість і відважність. Йому не подобалося вчитися і він кілька разів тікав з академії до Запорізької Січі. І лише погрози батька Тараса відправити Остапа в монастир примусили його повернутися до навчання і старанно довчитися. Крім того, Остап був гарним товаришем, терпів усі покарання і ніколи не зраджував своїх. Остап відрізнявся добродушною вдачею, але у нього не було такого гнучкого розуму, як у Андрія.
На відміну від Остапа, молодший брат Андрій «мав почуття трохи жвавіші і якось більш розвинені. Він також кипів спрагою подвигу, але разом з нею душа його була доступна іншим почуттям», в тому числі і коханню. Любов дуже рано закралася у душу героя і коли одного разу Андрій зустрів прекрасну дівчину, одразу ж без пам’яті в неї закохався. Саме кохання у майбутньому зіграло трагічну роль у долі цього справного козака.
У перших боях з ворогом і Остап, і Андрій проявили звою незвичайну козацьку завзятість, вміння і хоробрість. «О! та це буде з часом добрий полковник!» – Говорив Тарас Бульба про Остапа. Не менш радів Тарас і молодшому своєму синові – Андрієві: «І цей добрий – ворог би не взяв його! Вояка! Чи не Остап, а добрий, добрий також вояка!».
Але життя дружніх братів і їх батька змінилося, коли Андрію довелося випадково дізнатися, що в оточеному козаками місті живе його кохана, яку він згадував кілька років, знаходячись у Січі. Заради неї Андрій перейшов на бік ворогу, свою Вітчизну він проміняв на кохання, яке стало для нього миліше Батьківщини, батька, брата і товаришів.
Саме в цьому і проявляється фатальна відмінність між старшим і молодшим братом. Якщо сенс життя Остапа полягав у захисті православної віри і Вітчизни, у служінні козацькій справі, то для Андрія головним у житті стало веління його серця.
На жаль, обох братів чекає майже однакова трагічна доля. Андрій, який під час битви на боці ворога зустрівся з Тарасом, гине від батькової кулі: «Чим би не козак був? І станом високий, і чорнобривий, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно, як підла собака!» – такими словами батько прощається зі своїм молодшим сином.
А Остап помирає як справжній герой. Потрапивши у полон до поляків, він пізнає усі муки жорстоких знущань, але зустрічає смерть з мужністю і гідністю.
Отже, рідні брати, які однаково виховувалися, згодом стали кровними ворогами. Але у обох у них була сильна воля і мужність. І Остап, і Андрій були хоробрими людьми і віддали своє життя заради того, що захищали.