У гімназії юному Володимиру доводилося часто битися з однолітками, які дражнили його. Причиною були бідність і спілкування українською мовою. “Тебе в чиновники готують, а не в свинопаси”, — намагалися знущатися вони над однокласником, за що згодом їм доводилося відповідати.
Володимир Винниченко планував емігрувати з Франції у США. Навіть подав документи на отримання візи. Він хотів влаштовувати там виставки своїх картин і читати лекції з літератури. Однак прихильники Петлюри повідомили в американське посольство компрометуючі дані на колишнього голову Генерального секретаріату, звинувативши його мало не в більшовизмі. В результаті Володимир Кирилович візу на в’їзд у США так і не отримав.
Володимир Винниченко був переконаним вегетаріанцем і прихильником сироїдження.
Батько Володимира Винниченка Кирило промишляв чумацьким промислом, він возив сіль із Криму і Півдня України.
Літературні твори В. Винниченка були досить широко відомі за кордоном. П’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Закон”, “Гріх” були переведені на німецьку мову і поставлені на багатьох європейських сценах. Романи “Чесність з собою”, “Записки кирпатого Мефістофеля” також були перекладені і видані. У 1922 р. в кінотеатрах Німеччини демонструвався фільм “Чорна Пантера”, знятий за п’єсою В. Винниченка.
У СРСР Винниченка вважали пролетарським письменником. У 1926-1930 рр. навіть вийшло 24-томне видання творів письменника. Його п’єси ставилися в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, а також їх можна було побачити в театрах Москви, Петрограда, Саратова, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Театральні корифеї К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, М. Садовський часто консультувалися з драматургом з приводу нових постановок.
Володимир Винниченко завжди був гранично чесний, за що, можливо, і страждав. Наприклад, під час переговорів з представниками радянського уряду, які вмовляли письменника повернутися на батьківщину, Винниченко не приховував своєї зацікавленості. Однак в листі до ЦК РКП від 20. 09. 1920 року він сміливо викладає свою позицію:
Про те, яким був Шевченко, свідчать, насамперед, його твори. Адже вони — внутрішній світ, стан душі, духовність, мораль тощо.
Ще серед сучасників утвердилася думка, що він велет, геніальний поет, художник, мислитель, великий син народу. І це не пафосні слова, а свята правда. Таку оцінку генію дав час, склали уми, і можна лише сказати, що ми до кінця й не осягнули вагу світоча не лише України, а й усього людства. Бо сила його творчості не вписується у якісь межі. Вона по-новому розкривається перед новими поколіннями українців. Ця сила небезпідставно дає право твердити про пророчу сутність Тарасової творчості, осмислити яку сьогодні, жити його піднесеним духом більш ніж актуально. Шевченко вчить, переконує, кличе. Дає відповідь на безліч запитань сьогодення. Біда лише в тому, що ми не завжди вдячні, його нащадки, і все рідше звертаємося до нього. Може, у цьому й трагедія українців
У гімназії юному Володимиру доводилося часто битися з однолітками, які дражнили його. Причиною були бідність і спілкування українською мовою. “Тебе в чиновники готують, а не в свинопаси”, — намагалися знущатися вони над однокласником, за що згодом їм доводилося відповідати.
Володимир Винниченко планував емігрувати з Франції у США. Навіть подав документи на отримання візи. Він хотів влаштовувати там виставки своїх картин і читати лекції з літератури. Однак прихильники Петлюри повідомили в американське посольство компрометуючі дані на колишнього голову Генерального секретаріату, звинувативши його мало не в більшовизмі. В результаті Володимир Кирилович візу на в’їзд у США так і не отримав.
Володимир Винниченко був переконаним вегетаріанцем і прихильником сироїдження.
Батько Володимира Винниченка Кирило промишляв чумацьким промислом, він возив сіль із Криму і Півдня України.
Літературні твори В. Винниченка були досить широко відомі за кордоном. П’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Закон”, “Гріх” були переведені на німецьку мову і поставлені на багатьох європейських сценах. Романи “Чесність з собою”, “Записки кирпатого Мефістофеля” також були перекладені і видані. У 1922 р. в кінотеатрах Німеччини демонструвався фільм “Чорна Пантера”, знятий за п’єсою В. Винниченка.
У СРСР Винниченка вважали пролетарським письменником. У 1926-1930 рр. навіть вийшло 24-томне видання творів письменника. Його п’єси ставилися в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, а також їх можна було побачити в театрах Москви, Петрограда, Саратова, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Театральні корифеї К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, М. Садовський часто консультувалися з драматургом з приводу нових постановок.
Володимир Винниченко завжди був гранично чесний, за що, можливо, і страждав. Наприклад, під час переговорів з представниками радянського уряду, які вмовляли письменника повернутися на батьківщину, Винниченко не приховував своєї зацікавленості. Однак в листі до ЦК РКП від 20. 09. 1920 року він сміливо викладає свою позицію:
Объяснение:
Объяснение:
Про те, яким був Шевченко, свідчать, насамперед, його твори. Адже вони — внутрішній світ, стан душі, духовність, мораль тощо.
Ще серед сучасників утвердилася думка, що він велет, геніальний поет, художник, мислитель, великий син народу. І це не пафосні слова, а свята правда. Таку оцінку генію дав час, склали уми, і можна лише сказати, що ми до кінця й не осягнули вагу світоча не лише України, а й усього людства. Бо сила його творчості не вписується у якісь межі. Вона по-новому розкривається перед новими поколіннями українців. Ця сила небезпідставно дає право твердити про пророчу сутність Тарасової творчості, осмислити яку сьогодні, жити його піднесеним духом більш ніж актуально. Шевченко вчить, переконує, кличе. Дає відповідь на безліч запитань сьогодення. Біда лише в тому, що ми не завжди вдячні, його нащадки, і все рідше звертаємося до нього. Може, у цьому й трагедія українців