швайка, найвидатніший з уруських розвідників, який отримав своє прізвисько за те, що вбивав татар як швайка, втікає від гафура-аги та інших татар на своєму вже другому коні вітрику. вже другий день триває переслідування, швайка поранений. от його наздоганяють у виді підкови татари та хочуть зловити тільки живцем, щоб потім здерти з нього шкуру і повісити іншим для остраху. та от вітрик мчить швайку до діброви, де швайка вбиває гафур-агу, а інші перелякані татари тікають, щоб іх так само не вбили. проводи козаків дванадцятирічний санько, який має пасти курчат, разом зі своїм ліпшим другом грицьком, який має пасти корів, біжать, щоб подивитися як хлопці з їх воронівки підуть козакувати, тобто попливуть полювати та рибу ловити. це татари назвали це ремесло козацтвом, що означало вільна людина. от дід кібчик (грицик називає його дідо), який все життя козакував і навіть до моря ходив, надає останні поради молодим козакам, щоб вони тільки на островах ночували, а як припливуть до кам’яного острова, то нехай примкнуть до василя байлемового. козаки відпливають, а санько з грицем і дідом ідуть додому. гриць розповідає діду, що він якось бачив нечисту силу на згарищі, на що той накричав на нього та заборонив більше туди ходити. врятуймо воронівку грицько розповідає санькові, що минулого тижня пас череду і одна з корів втекла, а коли він почав її шукати то видерся на гору і побачив, як на згарищі щось заблищало та заходило: не то вовк, не то людина. потім він почув звуки і почав тікати, а його наздоганяли аж до воронівки, то була корова, що втекла. наступного дня він ходив на згарище і бачив там сліди як людські так і вовчі. хлопці вирішили, що то вовкулаки оселились там і їм потрібно взяти когось з дорослих і перевірити ще раз згарище. тут бугай петрик з череди грицька зайшов у село та наробив переполоху. всі боялися цього бугая, тільки демно дурна сила, що був на 3 роки старше хлопців хотів ломакою прогнати петрика, та дід кібчик не дозволив. грицько заспокоїв петрика, та сказав санькові, що вони візьмуть з собою демка на згарище.
Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.
Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.
Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.
Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.
Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.
Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.
швайка, найвидатніший з уруських розвідників, який отримав своє прізвисько за те, що вбивав татар як швайка, втікає від гафура-аги та інших татар на своєму вже другому коні вітрику. вже другий день триває переслідування, швайка поранений. от його наздоганяють у виді підкови татари та хочуть зловити тільки живцем, щоб потім здерти з нього шкуру і повісити іншим для остраху. та от вітрик мчить швайку до діброви, де швайка вбиває гафур-агу, а інші перелякані татари тікають, щоб іх так само не вбили. проводи козаків дванадцятирічний санько, який має пасти курчат, разом зі своїм ліпшим другом грицьком, який має пасти корів, біжать, щоб подивитися як хлопці з їх воронівки підуть козакувати, тобто попливуть полювати та рибу ловити. це татари назвали це ремесло козацтвом, що означало вільна людина. от дід кібчик (грицик називає його дідо), який все життя козакував і навіть до моря ходив, надає останні поради молодим козакам, щоб вони тільки на островах ночували, а як припливуть до кам’яного острова, то нехай примкнуть до василя байлемового. козаки відпливають, а санько з грицем і дідом ідуть додому. гриць розповідає діду, що він якось бачив нечисту силу на згарищі, на що той накричав на нього та заборонив більше туди ходити. врятуймо воронівку грицько розповідає санькові, що минулого тижня пас череду і одна з корів втекла, а коли він почав її шукати то видерся на гору і побачив, як на згарищі щось заблищало та заходило: не то вовк, не то людина. потім він почув звуки і почав тікати, а його наздоганяли аж до воронівки, то була корова, що втекла. наступного дня він ходив на згарище і бачив там сліди як людські так і вовчі. хлопці вирішили, що то вовкулаки оселились там і їм потрібно взяти когось з дорослих і перевірити ще раз згарище. тут бугай петрик з череди грицька зайшов у село та наробив переполоху. всі боялися цього бугая, тільки демно дурна сила, що був на 3 роки старше хлопців хотів ломакою прогнати петрика, та дід кібчик не дозволив. грицько заспокоїв петрика, та сказав санькові, що вони візьмуть з собою демка на згарище.
Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.
Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.
Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.
Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.
Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.
Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.