Життя... Воно дивовижне, непередбачуване, гірке і солодке, одноманітне і барвисте, часом сумне чи радісне, але дивовижне й цікаве. А найголовніше (що дуже шкода) — дається один раз. А от для чого ми приходимо в цей світ так і не знаємо. Знали б, напевно, виконували свій обов’язок ретельніше і чітко йшли до мети, а так... Живемо, мало що робимо, часто пливемо за течією і думаємо, що ми вічні. Та, на жаль, нема в цьому світі нічого вічного, все тлінне, мінливе і швидкоплинне. В цьому ми переконуємося, але вже проживши чимало на цій землі. Та життя — це справді велике диво! І саме нам випало щастя жити на дивовижній Землі. Тому треба цінувати кожну його хвилину, радіти сонцю і ранковій росі, вічним зорям у нічному небі, кожній квіточці, що прийшла у цей світ так само, як і ми; пташині, що виспівує хвалу життю радісно і невтомно.Ми повинні творити добро, вдосконалювати цей світ своїм розумом і чуйним серцем, адже у наших головах є винахідливий розум, а в серцях є любов, співчуття, жалість, ласка, доброта, чуйність, благородство... Для чогось все воно дано людині. Може для того, щоб вона розкрила ці почуття у світі і зробила його кращим, щоб у спільноті людей не було чвар, воєн, непорозумінь, щоб ми жили в любові і злагоді, як люди, а не так, як тварини. Дуже шкода, що ми не знаємо мети свого приходу у барвистий і кольоровий світ.
FЧудовий світ «Зачарованої Десни» О. Довженка не може, на мій погляд, нікого залишити байдужим. У цьому світі не тільки природа приваблює своєю красою, а й духовне багатство і висока мораль людей викликає захоплення. Тому, коли читаєш цю повість, здається, що й сам стаєш кращим, і так хочеться, щоб змінився цей жорстокий світ – адже поряд живе казка. Велике місце у цій «казці» займають люди. живі, реальні. Це і батьки маленького Сашка, і діди, і його бабуся… Народилися вони серед царства трав і пішли туди, але навічно залишилися живими в серці видатного кінорежисера. Теплотою та щирістю віє від згадок Довженка про свою матір. Кохала та пестила вона все. що бачила: кожну рослиночку, кожне деревце: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Та найбільш за все любила мати своїх дітей. Але доля була жорсткою до неї, відібрала вона багатьох з них і залишила тільки двох. Мати ж не зачинила свого серця для навколишнього світу, зуміла винести все: і трагічні смерті, і злидні, яким не було кінця, й щоденну тяжку працю, й свою недолю. І ще багато-багато років буде згадувати дорослий вже Олександр Довженко свою стареньку матір, яка змогла винести з свого нещасливого життя високу моральну красу і велике духовне багатство.
