одна из самых известных пьес Бернарда Шоу, написанная в 1912 году. Оригинальность, остроумие и демократический дух пьесы, отражавшей глубокие и острые социальные проблемы, обеспечили ей огромную популярность во многих странах, пьеса пользуется успехом и в наши дни[1].
Пьеса рассказывает о лондонском профессоре фонетики Генри Хиггинсе, который заключил пари со своим приятелем, полковником Пикерингом. По условиям пари, Хиггинс должен за шесть месяцев обучить уличную цветочницу Элизу Дулиттл произношению, принятому в высшем обществе, и на светском приёме суметь представить её как герцогиню. Задача непростая — девушка выросла в трущобах, говорит на грубом лондонском просторечии кокни, не отличается высокой культурой поведения и речи.
Название пьесы является иронической аллюзией на античный миф о скульпторе Пигмалионе, создавшем настолько совершенную статую девушки, что богиня Афродита согласилась, по Пигмалиона, влюблённого в созданный им образ, оживить статую.
Для экранизации 1938 года Шоу написал несколько крупных новых эпизодов, которые сейчас обычно включаются в английский текст пьесы (см. этот текст в Викитеке)[2]. Русский перевод этих важных дополнений пока отсутствует.
В 1956 году американский композитор Фредерик Лоу написал по мотивам пьесы мюзикл «Моя прекрасная леди», также имевший большой успех. Как фильм, так и мюзикл, в отличие от пьесы, заканчиваются счастливым любовным финалом[3].
В Іваничівському районі Волині, у невеличкому селі Будятичах, що фактично на околиці шахтарського Нововолинська, є цілюще джерело.
З’явилося воно давним-давно – збереглися відомості, що та водичка особливо допомагала знедоленим людям за часів панщини. Й тепер допомагає кожному, хто вірить у її життєдайну силу. Комусь – покращує зір, комусь – лікує нирки, шлунок чи серце, комусь гоїть важкі рани. Є навіть відомості, що вона помічна при псоріазі.
За переказами, у 1637 році над цим джерелом з’явилася ікона Божої Матері. Люди вклякали перед нею на коліна. Та хто не намагався той образ взяти, він «відходив». Почули про Богородицю, що «стоїть» над водою, дві сирітки з ближнього села. Прийшли до джерела, поклонилися, поцілували ікону – й вона «далася» дітям у руки. Дівчатка занесли її до храму.
Джерело пульсувало із землі – й до нього линули люди. Стежку топтали через панське поле. То хазяїн взяв овечі шкури, закрив ними джерело й зверху засипав. Земля точити воду перестала. Пан, втішений, ліг спати. А на ранок прокинувся незрячий. Страх його охопив. На другу ніч сниться йому сон: являється Богородиця й каже, що зцілиться, як тільки вмиється водою із загубленого ним потічка. Тільки відновили джерело і пан промив очі – зір відразу повернувся. А на місці, де сталося диво, він звелів поставити капличку.
Минали століття, а стежка до святині не заростала. У комуністичні часи атеїсти джерело й капличку теж вирішили знищити. Тільки невдовзі в родинах безбожників, котрі посягнули на святиню, почали ставатися одне за одним нещастя. А люди ходити до потічка не перестали. Крадькома, серед ночі, пробиралися до цілющої води, руками копали рівчачок, аби вмитися й напитися.
Тепер на тому місці криничка та капличка, а біля них – будятичівська ікона, різьблена на камені. Неподалік – невеличкий басейн, де можна зануритися у святу воду, й пам’ятний знак на честь Небесної сотні. Тут постійно лунає молитва – хтось просить заступництва Матінки Божої, а хтось – дякує за милість і до
одна из самых известных пьес Бернарда Шоу, написанная в 1912 году. Оригинальность, остроумие и демократический дух пьесы, отражавшей глубокие и острые социальные проблемы, обеспечили ей огромную популярность во многих странах, пьеса пользуется успехом и в наши дни[1].
Пьеса рассказывает о лондонском профессоре фонетики Генри Хиггинсе, который заключил пари со своим приятелем, полковником Пикерингом. По условиям пари, Хиггинс должен за шесть месяцев обучить уличную цветочницу Элизу Дулиттл произношению, принятому в высшем обществе, и на светском приёме суметь представить её как герцогиню. Задача непростая — девушка выросла в трущобах, говорит на грубом лондонском просторечии кокни, не отличается высокой культурой поведения и речи.
Название пьесы является иронической аллюзией на античный миф о скульпторе Пигмалионе, создавшем настолько совершенную статую девушки, что богиня Афродита согласилась, по Пигмалиона, влюблённого в созданный им образ, оживить статую.
Для экранизации 1938 года Шоу написал несколько крупных новых эпизодов, которые сейчас обычно включаются в английский текст пьесы (см. этот текст в Викитеке)[2]. Русский перевод этих важных дополнений пока отсутствует.
В 1956 году американский композитор Фредерик Лоу написал по мотивам пьесы мюзикл «Моя прекрасная леди», также имевший большой успех. Как фильм, так и мюзикл, в отличие от пьесы, заканчиваются счастливым любовным финалом[3].
Объяснение:
З’явилося воно давним-давно – збереглися відомості, що та водичка особливо допомагала знедоленим людям за часів панщини. Й тепер допомагає кожному, хто вірить у її життєдайну силу. Комусь – покращує зір, комусь – лікує нирки, шлунок чи серце, комусь гоїть важкі рани. Є навіть відомості, що вона помічна при псоріазі.
За переказами, у 1637 році над цим джерелом з’явилася ікона Божої Матері. Люди вклякали перед нею на коліна. Та хто не намагався той образ взяти, він «відходив». Почули про Богородицю, що «стоїть» над водою, дві сирітки з ближнього села. Прийшли до джерела, поклонилися, поцілували ікону – й вона «далася» дітям у руки. Дівчатка занесли її до храму.
Джерело пульсувало із землі – й до нього линули люди. Стежку топтали через панське поле. То хазяїн взяв овечі шкури, закрив ними джерело й зверху засипав. Земля точити воду перестала. Пан, втішений, ліг спати. А на ранок прокинувся незрячий. Страх його охопив. На другу ніч сниться йому сон: являється Богородиця й каже, що зцілиться, як тільки вмиється водою із загубленого ним потічка. Тільки відновили джерело і пан промив очі – зір відразу повернувся. А на місці, де сталося диво, він звелів поставити капличку.
Минали століття, а стежка до святині не заростала. У комуністичні часи атеїсти джерело й капличку теж вирішили знищити. Тільки невдовзі в родинах безбожників, котрі посягнули на святиню, почали ставатися одне за одним нещастя. А люди ходити до потічка не перестали. Крадькома, серед ночі, пробиралися до цілющої води, руками копали рівчачок, аби вмитися й напитися.
Тепер на тому місці криничка та капличка, а біля них – будятичівська ікона, різьблена на камені. Неподалік – невеличкий басейн, де можна зануритися у святу воду, й пам’ятний знак на честь Небесної сотні. Тут постійно лунає молитва – хтось просить заступництва Матінки Божої, а хтось – дякує за милість і до