Священною книгою християн, як відомо, є Біблія. Проте не завжди ця книга існувала в такому вигляді, як ми її знаємо зараз. Створювалась вона протягом кількох століть різними людьми і складалася не завжди з одних і тих же текстів. Деякі зі складових частин Біблії церковники вважали неканонічними і вилучали їх як шкідливі для народу.
Першу в Україні спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко, видавши книжку «Сотворіння світу». Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: «... до найглибших тайників науки мас вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».
Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими в природу й музику - шумерами. Коли кочові племена семітів завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє святе письмо. На основі біографії видатних історичних осіб рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятикнижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту.
Книги Нового Заповіту складалися в перші століття нашої ери послідовниками вчення Ісуса Христа. Це були так звані Євангелія. Слово євангеліє первісно означало «винагорода за благу вість». Пізніше стало означати саму «благу вість» про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса. А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван. На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні, і кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння сина Божого. Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три — чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.
Через віки пронесли українці завдяки Святому Письму віру в свого Бога і в свій народ, в його життєву силу. Це Письмо зміцнювало надію на те, що вихід із неволі буде знайдено за умов дотримання наслідування Божих заповідей, і стверджувало любов до усіх як запоруку світової гармонії. Біблія також є невичерпним джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини.
Шевченко имеет двоякое значение: как писатель и как художник. Его стихи, повести и рассказы на русском языке уникально сильны в художественном отношении. Вся литературная сила Шевченко — в его «Кобзаре». По внешнему объёму «Кобзарь» не велик, но по внутреннему содержанию это памятник сложный и богатый: это украинский язык в его историческом развитии, крепостничество и солдатчина во всей их тяжести, и наряду с этим не угасшие воспоминания о казацкой вольности. Здесь сказываются удивительные сочетания влияний: с одной стороны — украинского философа Сковороды и народных кобзарей, с другой — Мицкевича, Жуковского, Пушкина и Лермонтова. В «Кобзаре» отразились киевские святыни, запорожская степная жизнь, идиллия украинского крестьянского быта — вообще исторически выработавшийся народный душевный склад, со своеобразными оттенками красоты, задумчивости и грусти. При посредстве своего ближайшего источника и главного пособия — народной поэзии — Шевченко тесно примыкает к казацкому эпосу, к старой украинской и отчасти польской культуре и даже стоит в связи, по некоторым образам, с духовно-нравственным миром «Слова о полку Игореве». Главная трудность изучения поэзии Шевченко заключается в том, что она насквозь пропитана народностью; крайне трудно, почти невозможно определить, где кончается украинская народная поэзия и где начинается личное творчество Шевченко. Ближайшее изучение открывает литературные источники, которыми пользовался Шевченко то удачно, то неудачно. Таким источником была поэзия Мицкевича (см. ст. г-на Колессы в «Записках Товарыства Шевченка»), отчасти Н. Маркевич (см. ст. г-на Студинского в № 24 «Зори», 1896 г.). Шевченко любил Пушкина, знал многие его стихотворения наизусть — и при всем том влияние Пушкина на поэзию Шевченко трудно определить за украинскими наслоениями. Заметно влияние «Братьев разбойников» на «Варнака», влияние «Египетских ночей», «Редеет облаков летучая гряда». Есть ещё одно препятствие для научного анализа Шевченко — художественная цельность, простота и задушевность его стихотворений. Его поэмы туго поддаются холодному и сухому разбору. Чтобы определить воззрения Шевченко на задачи и цели поэтического творчества, нужно обратить внимание не только на те признания, которые находятся в «Орися, моя ниво», «Не нарікаю я на Бога», «За думою дума»; нужно привлечь ещё те места, где говорится о счастье, как понимает его поэт, о славе. В особенности важны в смысле поэтических признаний все те места, где говорится о кобзаре, о пророке и о думах, как любимых детях. В большинстве случаев поэт подразумевает под кобзарём самого себя; поэтому он внёс во все обрисовки кобзаря много лирического чувства. Исторически сложившийся образ народного певца был по душе поэту, в жизни и нравственном облике которого действительно было много кобзарского. О кобзаре Шевченко говорит очень часто; реже, сравнительно, встречается пророк. К стихотворениям о пророке тесно примыкает небольшое, но сильное стихотворение об апостоле правды. В обрисовке пророка, в особенности в стихотворении «Неначе праведних дітей», заметно влияние Лермонтова.
Священною книгою християн, як відомо, є Біблія. Проте не завжди ця книга існувала в такому вигляді, як ми її знаємо зараз. Створювалась вона протягом кількох століть різними людьми і складалася не завжди з одних і тих же текстів. Деякі зі складових частин Біблії церковники вважали неканонічними і вилучали їх як шкідливі для народу.
Першу в Україні спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко, видавши книжку «Сотворіння світу». Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: «... до найглибших тайників науки мас вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».
Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими в природу й музику - шумерами. Коли кочові племена семітів завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє святе письмо. На основі біографії видатних історичних осіб рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятикнижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту.
Книги Нового Заповіту складалися в перші століття нашої ери послідовниками вчення Ісуса Христа. Це були так звані Євангелія. Слово євангеліє первісно означало «винагорода за благу вість». Пізніше стало означати саму «благу вість» про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса. А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван. На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні, і кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння сина Божого. Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три — чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.
Через віки пронесли українці завдяки Святому Письму віру в свого Бога і в свій народ, в його життєву силу. Це Письмо зміцнювало надію на те, що вихід із неволі буде знайдено за умов дотримання наслідування Божих заповідей, і стверджувало любов до усіх як запоруку світової гармонії. Біблія також є невичерпним джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини.
Шевченко имеет двоякое значение: как писатель и как художник. Его стихи, повести и рассказы на русском языке уникально сильны в художественном отношении. Вся литературная сила Шевченко — в его «Кобзаре». По внешнему объёму «Кобзарь» не велик, но по внутреннему содержанию это памятник сложный и богатый: это украинский язык в его историческом развитии, крепостничество и солдатчина во всей их тяжести, и наряду с этим не угасшие воспоминания о казацкой вольности. Здесь сказываются удивительные сочетания влияний: с одной стороны — украинского философа Сковороды и народных кобзарей, с другой — Мицкевича, Жуковского, Пушкина и Лермонтова. В «Кобзаре» отразились киевские святыни, запорожская степная жизнь, идиллия украинского крестьянского быта — вообще исторически выработавшийся народный душевный склад, со своеобразными оттенками красоты, задумчивости и грусти. При посредстве своего ближайшего источника и главного пособия — народной поэзии — Шевченко тесно примыкает к казацкому эпосу, к старой украинской и отчасти польской культуре и даже стоит в связи, по некоторым образам, с духовно-нравственным миром «Слова о полку Игореве». Главная трудность изучения поэзии Шевченко заключается в том, что она насквозь пропитана народностью; крайне трудно, почти невозможно определить, где кончается украинская народная поэзия и где начинается личное творчество Шевченко. Ближайшее изучение открывает литературные источники, которыми пользовался Шевченко то удачно, то неудачно. Таким источником была поэзия Мицкевича (см. ст. г-на Колессы в «Записках Товарыства Шевченка»), отчасти Н. Маркевич (см. ст. г-на Студинского в № 24 «Зори», 1896 г.). Шевченко любил Пушкина, знал многие его стихотворения наизусть — и при всем том влияние Пушкина на поэзию Шевченко трудно определить за украинскими наслоениями. Заметно влияние «Братьев разбойников» на «Варнака», влияние «Египетских ночей», «Редеет облаков летучая гряда». Есть ещё одно препятствие для научного анализа Шевченко — художественная цельность, простота и задушевность его стихотворений. Его поэмы туго поддаются холодному и сухому разбору. Чтобы определить воззрения Шевченко на задачи и цели поэтического творчества, нужно обратить внимание не только на те признания, которые находятся в «Орися, моя ниво», «Не нарікаю я на Бога», «За думою дума»; нужно привлечь ещё те места, где говорится о счастье, как понимает его поэт, о славе. В особенности важны в смысле поэтических признаний все те места, где говорится о кобзаре, о пророке и о думах, как любимых детях. В большинстве случаев поэт подразумевает под кобзарём самого себя; поэтому он внёс во все обрисовки кобзаря много лирического чувства. Исторически сложившийся образ народного певца был по душе поэту, в жизни и нравственном облике которого действительно было много кобзарского. О кобзаре Шевченко говорит очень часто; реже, сравнительно, встречается пророк. К стихотворениям о пророке тесно примыкает небольшое, но сильное стихотворение об апостоле правды. В обрисовке пророка, в особенности в стихотворении «Неначе праведних дітей», заметно влияние Лермонтова.