М. Коцюбинський визначає у новелі Інтермеццо, що не є за жанровою ознакою драматичним твором, назви дійових осіб: Моя утома. Ниви у червні. Сонце. Три білих вівчарки. (Оверко -«селянин»; Пава — «дворянин», Трепов — «міністр внутрішніх спрів») Зозуля. Жайворонки. Залізна рука міста. Людське горе. Але ці дійові особи — це засіб художньої умовності, застосований для того щоб дати читачеві ключ до розуміння складної образної мови природи та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути і сцена; нею виступає душа ліричного героя з її болями і радощами, з утомою і надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов’язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання змальовуються ширші проблеми — соціального (митець і суспільство) та психологічного (переживання на межі душевних сил) характеру. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: «моя утома», «людське горе», «три білих вівчарки», «залізна рука города» і «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце». Конфлікт між ними створює ту багатозначність символів, які й дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто й природа, краса природи й нелюдські умови життя селян). І думки, й сприйняття природи злиті в єдиний нерозривний потік переживань ліричного героя та його усвідомлення себе у світі й суспільстві. Символічні образи «Intermezzo» Моя утома — зневіра, надломленість, депресія, розчарування . Ниви у червні (ниви в червні тільки починають набирати сили) — символізують життєву енергію, а її так не вистачає головному герою. Сонце — символ вічності, космічної енергії, сили. Три білих вівчарки :самозакохана Пава — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою стало прізвище міністра внутрішніх справ), «дурний Оверко» — принижене і темне селянство, якому досить дати трошки волі і воно вже не кинеться ні на кого. Зозуля (народний образ) — символ, що втілює надію і життя (образ часу). Жайворонки — символ творчого піднесення. Залізна рука города — потяг і саме місто, що вторгається в життя особистості. Людське горе — становище народу. Образ ночі — символ краси, одухотвореної Богом. Образ білих мішків — образ повішених людей.
Поема
1
Це було давно-давно
У карпатськім краї,
Ще коли літали там
Лебедині зграї.
Диків, лисів і кізлиць
Множество ходило.
Спав собі за кожним пнем
Бурий ведмедило.
Не боялися людей
Ті сплюхи і лежні,
Бо шуміли навкруги
Праліси безмежні.
Тур у дебрині блукав,
Наче порик бурі,
І шугали в темниках
Рисі жовтошкурі.
По густих чагарниках,
По гірських полянах
Випасалися стада
Оленів буланих.
В нетрях дичини було,
Як трави та листу,
Аж тремтіли гущаки
Від гарчання й свисту.
А по селах там жили
Прагуцульські роди—
Люди мудрі і міцні,
І митці з природи.
Вміли доглядать овець,
Будувати ґражди*.
Хліб не завжди був у них,
Але пісня—завжди.
Так велося в тих людей,
Що в сопілку грати,
Ніби розмовляти, всі
Вчилися з дитяти.
А Василько змалу грав —
Научився в неня.
Батько передав йому
Фрілку* і натхнення.
Добре дітям, доки в них
Є отець і мати.
Та Василько — сирота —
Мусив бідувати.
Спершу все було гаразд,—
Грай і не журися.
Та прибув до них король
Полювать на рися.
У сусіднім краї він
Панував криваво
І казав, що бог йому
Дав на владу право.
Силою меча й тюрми
Люд свій закріпачив.
Все хотів забрать собі,
Все, що тільки бачив.
Аж свербіли в короля
Руки загребущі,
Як нагадував собі
Про карпатські пущі.
І накласти на горян
Він хотів данину —
Забирати в них задар
Хутра й оленину.
Не корилися йому
Давні гуцулове
І ховались, коли він
Приїжджав на лови.
І на цей раз так було:
Села — як пустині.
Лиш Васильків тато був
У своїй хатині.
Там обскочили його
Королівські слуги.
Покажи нам, де живуть
Хижаки-драпуги!
Гурмою вони пішли
По слідах звіряти.
Голіруч хотів король
Рися поконати.
Та коли з’явився звір,
Вмент пиха зухвала
Спала з короля, і він
Дав швиденько драла.
А Васильків батько так
Висміяв зухвальця:
— Гарно бігаєте ви,
Мабуть, швидше зайця!
На володаря тоді
Сказь напала дика.
Меч у груди застромив
Батькові владика.
Мати вмерла від жалю,
А Василько—в люди.
Думав, що свою біду
Вже не перебуде.
Залишилися йому
Туга і сопілка.
В полонину їх узяв,
Де трудивсь, як бджілка.
Знали хлопчика того
Всі гуцульські села.
Всіх бентежила й пекла
Сумовита фрела.
Чуть було в дитячій грі
Нещасливу душу,
В найми вигнану навік
На біду пастушу.
Чуть було не раз і гнів,
Нути помсти злої,
Що летіли по душі,
Як вогонь по хвої.
Мріяв хлопець відомстить
За свою родину.
А тим часом гнав ягнят
Пасти в полонину.
2
Раз опівдні, як овець
Розморила спека
(А горіло сонце так,
Як суха смерека),
Їх погнав малий вівчар
До струмка поїти,
Перейшла отара ліс
Хмарою крізь віти;
В тихім зворі налягла,
Як туман, на воду,
А Василько, мов коня,
Осідлав колоду;
Править скакуном своїм
Та в сопілку дує.
Пальці вивірками йдуть,
Серце гараздує.
Напилися і пішли
Барани та ярки.
Чи з Говерли Прут тече,
Чи з його флоярки?
Вже не видно з-за ялиць
Жодного ягняти,
Час Василькові іти
Дріб свій доганяти.
Сопілчина в чабана—
То любов велика.
Все за грою забував
Наш малий музика…
Грає хлопець. Аж нараз
Бачить — олениця
Сторожко із лісу йде,
Сива, наче глиця.
Він сопілку — за ремінь,
Сам у хащі — скоком.
Причаївсь і звірину
Поїдає оком.
Ось вона до джерела
Підступа лякливо,
А за нею із кущів
Олень — дивне диво!—
Звичайнісінький на вид,
Ще й рудої масті,
Тільки роги золоті —
Промені гіллясті!
Пастушок щипнув себе —
Сниться чи не сниться?
Ні! Золоторіг стоїть,
І стоїть сарниця.
Світить золото ясне,
Б’є проміння в очі,
Ніби сходить сонце тут
З темної обочі.
Підійшов Золоторіг
Теж до водопою.
Олені розпочали
Мову між собою.
Пастушок задеревів —
Говорили звірі!
Мовби люди то були
В оленячій шкірі.
Ланя каже: — Подивись!
Подивись у воду:
Знов те золото росте,
Нам обом на шкоду.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/analiz-intermezzo/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua