Остап Вишня… “Письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних – мільйонових – тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори із життя”, – такими словами розпочинає свою сильвету про славетного гумориста Юрій Лавріненко у знаній нині і в Україні антології “Розстріляне Відродження” [8, 614]. А Микола Хвильовий у статті “Остап Вишня в світлі лівої балабайки” у 1930 році щиро зізнається: “Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…”[18, 309].
Ім’я Остапа Вишні і за його життя, і нині саме по собі викликає добру посмішку у тих, хто читав чи чув рядки його творів. Так збулась мрія письменника, який у травні 1949 року, згадуючи і шалену популярність 20-х років і десятирічне ув’язнення в сталінських таборах, роздумуючи над сторінками свого нелегкого життя і творчості, занотував у щоденнику, що був би щасливий, якби зміг своїми творами викликати хорошу, теплу усмішку в народу. “Ви уявляєте собі, – роздумував письменник, – народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!” Втім Остапу Вишні вдалося здійснити свою мрію. Про непростий шлях, що пройшов він заради неї, розповідає нині експозиція Національного музею літератури України, збагачена першовиданнями його творів, записниками і справді унікальними експонатами – меморіальними речами письменника.
Остапу Вишні судилося жити і працювати в непростий і жорстокий час. Він один з тих, про кого сьогодні говоримо як про представника покоління Розстріляного відродження. Остап Вишня стрімко увійшов у літературу. 22 липня 1921 року газета “Селянська правда” надрукувала невеликий фейлетон “Чудака, їй-богу!”, під яким вперше з’явився псевдонім “Остап Вишня”, який і став славним літературним ім’ям Павла Михайловича Губенка. А від 1923 року одна за одною виходять його збірки, спочатку високо поціновані літературною критикою, а згодом брутально нищені критикою ідеологічною. 1934 року письменник був заарештований і на десять років вилучений з літературного процесу. Ні народна популярність, ні величезні тиражі творів не порятували Остапа Вишню від арешту і 54-8 статті карного кодексу (терор) і заслання. Звільнений 1943-го, він знову повернувся до літературної праці, але майже до останніх днів свого життя чекав на офіційну реабілітацію. “Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема Чечвянський – рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання “відлиги”, коли вперше за чверть віку з’явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів дамоклів меч берієвської інквізиції”[11, 7] .
З доробку письменника 20-х років минулого століття в музеї дбайливо зберігаються пожовклі від часу книжечки, на які так чекали і які зачитували до дірок та вивчали напам’ять. А ще цінні документи 20-30-х рр.: членський квиток № 00157495 профспілки працівників поліграфічного виробництва, виданий Губенку Павлу Михайловичу (Остапу Вишні) Харківським відділенням Спілки 2 квітня 1929 року та кандидатська картка від 13.03.1935 р. СРП СРСР. З того часу збереглися також біфокальні окуляри, з круглими скельцями і тонкою оправою з жовтуватого металу у дуже потріпаному та потертому коричневому коленкоровому футлярі, якими письменник користувався ще до заслання.
У Національному музеї літератури України – багата добірка першовидань творів Остапа Вишні, його записники, особисті речі, які впродовж багатьох років оточували письменника. Меморії Остапа Вишні надійшли до музею кількома подачами: 1984, 1985, 1986 років від доньки письменника М. М. Євтушенко, коли ще тільки збиралась музейна колекція і розроблялась концепція майбутньої експозиції, та 2002 року від його онуки М. Л. Євтушенко.
Остап Вишня… “Письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних – мільйонових – тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори із життя”, – такими словами розпочинає свою сильвету про славетного гумориста Юрій Лавріненко у знаній нині і в Україні антології “Розстріляне Відродження” [8, 614]. А Микола Хвильовий у статті “Остап Вишня в світлі лівої балабайки” у 1930 році щиро зізнається: “Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…”[18, 309].
Ім’я Остапа Вишні і за його життя, і нині саме по собі викликає добру посмішку у тих, хто читав чи чув рядки його творів. Так збулась мрія письменника, який у травні 1949 року, згадуючи і шалену популярність 20-х років і десятирічне ув’язнення в сталінських таборах, роздумуючи над сторінками свого нелегкого життя і творчості, занотував у щоденнику, що був би щасливий, якби зміг своїми творами викликати хорошу, теплу усмішку в народу. “Ви уявляєте собі, – роздумував письменник, – народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!” Втім Остапу Вишні вдалося здійснити свою мрію. Про непростий шлях, що пройшов він заради неї, розповідає нині експозиція Національного музею літератури України, збагачена першовиданнями його творів, записниками і справді унікальними експонатами – меморіальними речами письменника.
Остапу Вишні судилося жити і працювати в непростий і жорстокий час. Він один з тих, про кого сьогодні говоримо як про представника покоління Розстріляного відродження. Остап Вишня стрімко увійшов у літературу. 22 липня 1921 року газета “Селянська правда” надрукувала невеликий фейлетон “Чудака, їй-богу!”, під яким вперше з’явився псевдонім “Остап Вишня”, який і став славним літературним ім’ям Павла Михайловича Губенка. А від 1923 року одна за одною виходять його збірки, спочатку високо поціновані літературною критикою, а згодом брутально нищені критикою ідеологічною. 1934 року письменник був заарештований і на десять років вилучений з літературного процесу. Ні народна популярність, ні величезні тиражі творів не порятували Остапа Вишню від арешту і 54-8 статті карного кодексу (терор) і заслання. Звільнений 1943-го, він знову повернувся до літературної праці, але майже до останніх днів свого життя чекав на офіційну реабілітацію. “Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема Чечвянський – рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання “відлиги”, коли вперше за чверть віку з’явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів дамоклів меч берієвської інквізиції”[11, 7] .
З доробку письменника 20-х років минулого століття в музеї дбайливо зберігаються пожовклі від часу книжечки, на які так чекали і які зачитували до дірок та вивчали напам’ять. А ще цінні документи 20-30-х рр.: членський квиток № 00157495 профспілки працівників поліграфічного виробництва, виданий Губенку Павлу Михайловичу (Остапу Вишні) Харківським відділенням Спілки 2 квітня 1929 року та кандидатська картка від 13.03.1935 р. СРП СРСР. З того часу збереглися також біфокальні окуляри, з круглими скельцями і тонкою оправою з жовтуватого металу у дуже потріпаному та потертому коричневому коленкоровому футлярі, якими письменник користувався ще до заслання.
У Національному музеї літератури України – багата добірка першовидань творів Остапа Вишні, його записники, особисті речі, які впродовж багатьох років оточували письменника. Меморії Остапа Вишні надійшли до музею кількома подачами: 1984, 1985, 1986 років від доньки письменника М. М. Євтушенко, коли ще тільки збиралась музейна колекція і розроблялась концепція майбутньої експозиції, та 2002 року від його онуки М. Л. Євтушенко.
Объяснение: