Серед людей іноді зустрічаються такі, які вважають, що модна зачіска, стильний одяг — це запорука успіху у будь-яких справах. Безумовно, до певної міри це так, але не зовсім. Усе криється в душі людини. Отже, як каже прислів'я: "Зустрічають по одежі, а проводжають по розуму". Так, саме розум — найцінніший скарб людини. Розумна людина ніколи не буде шукати причину своїх негараздів у зовнішньому вигляді.Головний герой п'єси М. Куліша Мина Мазайло теж шукав причину своїх життєвих негараздів у немодному українському прізвищі: "Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"Тим часом головний герой має родину, дім, непогану роботу. Жодних проблем через українське прізвище він не має. Виходить, що справа зовсім не в прізвищі, а у світогляді людини. А світогляд Мини обмежений, вузький. Мазайло здатний вигнати свого сина через те, що той не сприймає батькових ідей, інколи не погоджується з ним.Українізація для Мини — щось вороже: "Серцем передчуваю, що українізація — це б робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади"- Він вважає: "Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія".Для головного героя п'єси історія свого роду нічого не значить. Він забув, що з діда-прадіда сам він українець, а предки його — мужні і славні люди. У маренні до нього з'являються діди Запорожці, Чумак, Селянин, і Мина, злякавшись їх, кричить: "Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене..." Мазайло думає про корінь слова, а як би хотілося, щоб він пригадав корінь свого роду і зберіг його. Але Мина відмовився від родинних коріннів.Сучасники Куліша побачили в героях п'єси своїх знайомих, сусідів, себе. Фразами з тексту заговорили всі. 1929 року було навіть надруковано інтермедію "Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника", де герой спростовував виступ Куліша, називаючи виступи наклепом. Він доводить: "У Наших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці... Я на службі свої обов'язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи..."Це було в 30-ті роки. А зараз? Чи змінилося щось на сьогоднішній день?Прикро зізнатися, але й зараз живуть такі "Мазайли", які соромляться свого походження, своєї нації. Чи чуєте ви українську мову у транспорті, в магазині, на вулиці? Не ту, яка лунає з приймачів, а живу мову, мову спілкування. Мабуть, дуже рідко. Чогось наші сучасники забувають, якого ми роду, де наше коріння.Отже, можна сказати, що п'єса М. Куліша актуальна і сьогодні. І буде це до того часу, поки існуватимуть такі Мини.
Не дарма всі люди визнають, що душа може бути як красивою, так і потворною. Звичайно, далеко не завжди вона є однозначною. Якщо взяти в якості прикладу якусь певну людину, то, напевно, можна прийти до висновку, що в її душі є одночасно щось красиве і некрасиве. Проте найвідоміші літературні автори можуть давати нам яскраві і гострі приклади. Здається, такі приклади містяться в оповіданні Володимира Винниченка «Федько-халамидник».Ключовими дійовими особами цього оповідання є Федько і Толік. Два цих хлопчика живуть по сусідству, але, незважаючи на це, вони суттєво один від одного відрізняються. Федько дуже часто робить капості, він надзвичайно активний хлопчик, нерідко це приводить його до якихось життєвих неприємностей. Тим не менш, в той же самий час кожен із нас, напевно, визнає, що у нього красива душа. Адже він не обманює, готовий виручити в біді, володіє високими моральними якостями і відвагою. У нього було мало спільного з Толіком, тому що Толік був слабким, пасивним і мало на що здібною хлопцем. Проте, нехай двоє хлопців мали мало спільного, вони все одно спілкувалися.Одного разу між ними стався ключовий випадок, який дуже добре дав зрозуміти, у кого з них гарна душа, а у кого – потворна. Толік провокував Федька перейти замерзлу водойму. Фактично він підбурював його, напевно, в душі сподіваючись, що у Федька не вийде, він хоч раз у житті програє. Але Федько був дуже вправним, йому вдалося перейти водойму туди і назад. Це в певному сенсі шокувало Толіка, і він сам вирішив повторити такий сміливий вчинок, хоча його до цього ніхто не підбурював. Але йому нічого не вдалося, він провалився крізь лід у воду. Федько мав красиву душу, він був сміливим, а тому ні секунди не думав і кинувся на до Він міг загинути, але все-таки врятував Толіка. Більш того, він не хотів підставляти хлопчика, а тому взяв всю провину на себе перед батьками. Батько його покарав, у Феді була висока температура і сильний кашель, вже через три дні він помер. А ось Толя був настільки потворним в душі, що попросив у Федіної мами ніж, на який він раніше сперечався з Федьком, і навіть не прийшов до друга на похорон. Приклади цих двох хлопців дають чітке уявлення про те, що таке краса і потворність людської душі.Подібних випадків, як у цьому романі, ви і я можемо побачити безліч у нашому житті. Я думаю, що життя просто влаштована так, що далеко не у всіх однакові душі. Світ не може бути повністю добрим і правильним, в ньому співіснують добро і зло. Звичайно, вони знаходить відображення у людських душах, зокрема, в душах героїв оповідання Володимира Винниченка
