На одній лісовій галявині росла собі маленька жовта Кульбабка. До Кульбабки за смачним нектаром прилітали різні комашки: метелики, бджілки, джмелики. І Кульбабці дуже подобалось дивитися як вони літають високо в небі. „Ось би мені так колись політати, високо-високо, як метелик...” мріяла собі Кульбабка. А її сестрички квіточки тільки з неї сміялися: „Як же ти полетиш? Ти ж квітка, ми квіти не ходимо і не літаємо, а ростем, міцно тримаємось корінням до землі”. Та кульбабка не зважала і продовжувала мріяти...
А чутки про дивну мрію Кульбабки дійшли до лісової Феї. І лісова фея вирішила здійснити мрію кульбабки. Фея прилетіла до кульбабки, сіла на її ніжні жовті пелюсточки і запитала: „Чи це правда, Кульбабко, що ти мрієш літати?”. „Правда, – несміливо відповіла квіточка, – це моя найбільша мрія”. „Я можу здійснити твою мрію, – сказала лісова Фея, – але для того, щоб полетіти тобі доведеться спочатку померти...”. „Померти? Як це померти?”, здивувалась кульбабка. А лісова фея пояснила: „Твій гарний жовтий зів’яне, засохне, але на його місці розквітне нова квітка, біла і пухнаста, як твоя душа.” Кульбабка задумалась на хвилинку, а тоді відповіла: „Добре, я згідна”.
І справді ще до вечора гарна жовта квітка зів’яла, але наступного дня кульбабка розквітнула новою квіткою: кругленькою, білою і пухнастою. А коли подув легенький вітерець, Кульбабка полетіла маленькими пушинками „Ой як гарно, я лечу-у-у-у...”, тішилась кульбабка, джмелі і метелики тільки дивувались. А там де падали білі пухнастики виростали нові кульбабки, які вміли літати.
Ніч перед Різдвом» Гоголь переказ В ніч перед Різдвом місяць сходить на небо, щоб висвітлити хутір. Відьма, збираючи зірки, зустрічає чорта, який краде з неба місяць, щоб помститися ковалю Вакулі, за майстерно розписану церковну стіну. В безмісячну ніч козак Чуб, батько красуні Оксани, не піде до дяка на кутю, і Вакула не зустрінеться перед святом зі своєю коханою. Поки чорт доглядав за відьмою, нашіптував їй те, що «зазвичай нашіптують всьому жіночому роду», Чуб із кумом, вийшовши з дому і здивувавшись непроглядній пітьмі, все-таки пішли на застілля. В цей час, в хату Чуба тихо увійшов коваль. Розпещена Оксана крутилася перед дзеркалом, нахвалюючи свою красу. Милуючись собою, вона не відразу помітила ввійшовшого Вакулу. Серце коваля було повно ніжності, а Оксана лише глузувала над ним. Стук у двері перервав їх бесіду. Коваль пішов відкривати. За дверима виявився збившийся через заметіль з дороги Чуб, який втратив попутника. Козак вирішив повернутися додому. Побачивши свою хату, він постукав. Однак, почувши голос коваля, подумав, що забрів не в свій будинок. Вакула, що не розібравши через хуртовину, хто прийшов, вигнав козака, трохи його не побивши. Чуб зметикував, що хата чужа, а в ній коваль, значить, мати Вакули вдома одна і попрямував в гості до Солохи. Чорт, вившись навколо відьми, зронив місяць, який піднявся в небо і освітив все навколо. Заметіль стихла. Галаслива юрба вломилася в хату Чуба і закрутила у веселому хороводі Оксану і коваля. На одній зі своїх подруг горда красуня побачила красиві черевики, розшиті золотом. Закоханий Вакула пообіцяв дістати для бажаної Оксани черевики ще красивіші, але примхлива дівчина заявила, що їй потрібні тільки ті, що носить сама цариця, і, якщо коваль дістане їй такі, то вона вийде за нього заміж. У будинок привітної Солохи один за одним почали приходити гості — шановані козаки. Чорт сховався в мішок з-під вугілля. Потім голові і дяку довелося залазити в мішки. Найбажаніший гість — вдова Чуб, чиє багатство планувала прибрати до рук Солоха, вліз в мішок на дяка. Самий останній гість, козак Свербигуз, був «великий тілом» і в мішок б не помістився. Тому його Солоха вивела в город, щоб вислухати, навіщо він прийшов. Вакула, повернувшись додому, побачив посеред хати мішки і вирішив прибрати їх. Взявши важку ношу, він вийшов з дому. На вулиці, в веселому натовпі, йому почувся голос Оксани. Вакула кинув мішки, пробрався до коханої, але Оксана, нагадавши йому про черевички, засміялася і втекла. Розгніваний коваль вирішив звести рахунки з життям, але, схаменувшись, пішов за порадою до запорожця Пацюка. З чуток, Пузатий Пацюк водив дружбу з нечистою силою. Зневірений Вакула запитав, як знайти дорогу до чорта, щоб отримати від нього до але Пацюк дав невиразну відповідь. Опритомнівши, благочестивий коваль вибіг із хати. Чорт, що сидів у мішку за спиною Вакули, не міг упустити таку здобич. Він запропонував ковалю угоду. Вакула погодився, але зажадав закріпити договір і, обманом перехрестивши чорта, зробив його смирним. Тепер чорт змушений був везти коваля в Петербург. Гуляючі дівчата знайшли мішки, кинуті Вакулою. Вирішивши подивитися, що наколядував коваль, вони поспішили за санками, щоб відвести знахідку до Оксани в хату. Через мішок, в якому сидів Чуб, розгорається суперечка. Кумова дружина, думаючи, що всередині мішка кабан, відбила його у чоловіка і ткача. На загальний подив в мішку виявився не тільки Чуб, а й дяк, а ще в одному — голова. Прилетівши в Петербург на чорті, Вакула зустрів запорожців, що проїздили раніше через Диканьку, і поїхав з ними на прийом до цариці. Під час прийому запорожці ведуть мову про свої турботи. Цариця запитала, чого ж хочуть козаки. Вакула впав на коліна і попросив черевички, такі ж, як у государині. Убита щирістю коваля, цариця звеліла принести йому черевички. Весь хутір гомонів про смерть коваля. А Вакула, обдурив чорта, прийшов з подарунками до Чуба сватати Оксану. Козак дав згоду ковалю, а Оксана з радістю зустріла Вакулу, готова вийти за нього і без черевиків. Пізніше у Диканьці хвалили чудно розписаний будинок, в якому жила сім’я коваля, і церква, де майстерно був зображений чорт в пеклі, в якого всі плювали, коли проходили мимо.
На одній лісовій галявині росла собі маленька жовта Кульбабка. До Кульбабки за смачним нектаром прилітали різні комашки: метелики, бджілки, джмелики. І Кульбабці дуже подобалось дивитися як вони літають високо в небі. „Ось би мені так колись політати, високо-високо, як метелик...” мріяла собі Кульбабка. А її сестрички квіточки тільки з неї сміялися: „Як же ти полетиш? Ти ж квітка, ми квіти не ходимо і не літаємо, а ростем, міцно тримаємось корінням до землі”. Та кульбабка не зважала і продовжувала мріяти...
А чутки про дивну мрію Кульбабки дійшли до лісової Феї. І лісова фея вирішила здійснити мрію кульбабки. Фея прилетіла до кульбабки, сіла на її ніжні жовті пелюсточки і запитала: „Чи це правда, Кульбабко, що ти мрієш літати?”. „Правда, – несміливо відповіла квіточка, – це моя найбільша мрія”. „Я можу здійснити твою мрію, – сказала лісова Фея, – але для того, щоб полетіти тобі доведеться спочатку померти...”. „Померти? Як це померти?”, здивувалась кульбабка. А лісова фея пояснила: „Твій гарний жовтий зів’яне, засохне, але на його місці розквітне нова квітка, біла і пухнаста, як твоя душа.” Кульбабка задумалась на хвилинку, а тоді відповіла: „Добре, я згідна”.
І справді ще до вечора гарна жовта квітка зів’яла, але наступного дня кульбабка розквітнула новою квіткою: кругленькою, білою і пухнастою. А коли подув легенький вітерець, Кульбабка полетіла маленькими пушинками „Ой як гарно, я лечу-у-у-у...”, тішилась кульбабка, джмелі і метелики тільки дивувались. А там де падали білі пухнастики виростали нові кульбабки, які вміли літати.