Порівняйте два головних герої: Олеся з оповідання «Дивак»
Г. Тютюнника та Сашка з повісті «Сіроманець» М. Вінграновського, керуючись наступними запитаннями:
Чим схожі обидва хлопці? (підтвердіть свою думку прикладами подій із творів).
Чим відрізняються ці персонажі? (підтвердіть свою думку прикладами подій із творів).
Який із героїв вам більше близький за характером і чому

Кінь Шептало – головний герой твору під назвою «Білий кінь Шептало». Незважаючи на те, що автор використав образ коня, він наділив його рисами і характеристиками, які, як правило, характерні для людей, а не тварин. Думається, що такий літературний прийом цілком вийшов, бо в кінцевому підсумку на виході алегоричний образ білого коня на ім’я Шептало вийшов досить сильним і ефектним, він недалеко пішов від образу людини. Образ має безліч цікавих людських якостей і піднімає деякі проблеми життя людини. Перше, що обов’язково необхідно сказати про цього коня, це те, що він не був звичайною твариною, такою же, як і інші коні. Він володів білим кольором. Як відомо, колір має велику важливість для коня, адже білі коні є великою рідкістю і дуже рідко використовуються для роботи, особливо такої важкої, яка була доручена коню Шептало. Тим не менш, кінь все-таки використовувався для найважчої роботи. Його зовсім не шкодували господарі, за найменшу помилку його нещадно били, тим самим показуючи, що він нічим не краще, ніж інші тяглові коні, хоча насправді він був багатьом кращим, ніж вони. Звичайно, все це суттєво впливало на коня і створювало на нього вельми негативний ефект. Друге, що важливо сказати про цього коня, це те, що незважаючи на свій статус, який не відповідав тому, чого кінь заслуговував, насправді він був дуже примхливим і волелюбним. Одного разу він показав свій сильний характер і втік від своїх господарів, коли вони зовсім жорстоко стали з ним поводитися. Це можна було вважати справжнім кінським подвигом, адже Шептало провів кілька днів на повній свободі і повною мірою насолодився нею. Втім, надалі виявилася і інша частина характеру коня Шептало – він був дуже відповідальною істотою. Пробувши кілька днів на волі, він став замислюватися, як там поживає його господар, чи не дуже йому важко обходитися без Шептала в господарстві. Після цього кінь прийняв рішення повернутися в стійло. Таке рішення показує, що цей образ є багато в чому також і суперечливий, що має, так би мовити, подвійну мораль. Як би там не було, але насправді таких розумних коней в природі не існує. Всім цілком зрозуміло, що автор цього твору хотів показати в образі коня людину, яка займається не своєю справою. Так часто буває, що люди починають займатися чимось певним, звикають до стабільності, а потім вже не можуть займатися чимось іншим, тому що бояться втратити існуючу стабільність. Хочеться порадити таким людям не боятися і не повторювати помилок коня Шептало, який повернувся назад в стійло і напевно надалі гірко пошкодував про свою сумну долю.

По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові.

 

Іванець Брюховецький

Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!