Повість Гр. Тютюнника "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Климко, головний герой твору, йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.
Він іде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся милосердю.
Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання до й, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.
На ній Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг поплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.
Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.
Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, до радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: "Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль..."
...Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, що й дорослим інколи було не до снаги.
Михаил Стельмах — интересный, самобытный, талантливый писатель. Один из выдающихся и вдумчивых художников слова. Он одновременно поэт и прозаик, драматург и фольклорист, публицист и киносценарист.
Одним из лучших автобиографических произведений украинской литературы XX столетия является повесть «Гуси-лебеди летят». В ее основу легли воспоминания будущего писателя о своем детстве, которое в подольском селе. Поэтому и рассказ ведется от имени сельского мальчика Михайлика.
Над домом Стельмахов часто пролетали лебеди, и от их полета был слышен звук, похожий на звук далеких колоколов. Дед говорил, что так поют лебединые крылья. От созерцания перелета этих замечательных птиц мальчику становилось на сердце и радостно, и грустно. Он знал, что лебеди полетели «на тихие воды, на ясные зори».
Еще одним чудачеством Миши было желания читать. Парень перечитывал все, что только попадалось ему под руку. Хотя мать и кричала часто за то, что сын не может оторваться, как завороженный, от книжки, и грозилась выбросить их в печь, и все же чтение не прекращалось.
Очень любил Миша, когда весной мать начинала доставать из кладовки, сундуки, из-под матицы и даже из-за божницы свои узелки с семенами. Она радостно перебирала свое добро и в мечтах уже видела себя среди лета среди зеленого зелья. Семена для нее было святым.
Но произошел случай, когда Миша отдал последнее тыквенные семечки молодой женщине с маленьким мальчиком. Это были беженцы из Херсонщины. Женщина была голодная, истощенная, она решилась попросить кусок хлеба у богача, но тот отказал. И тогда Миша быстро высыпал в подол рубашки мальчика это семена. Женщина долго благодарила за его милосердие. А мать совсем не ругала Мишу, а, наоборот, одобрила его поступок.
Відповідь:
Михайло Стельмах-цікавий, самобутній, талановитий письменник. Один з видатних і вдумливих художників слова. Він одночасно поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист.
Одним з кращих автобіографічних творів української літератури XX століття є повість «Гуси-лебеді летять». В її основу лягли спогади майбутнього письменника про своє дитинство, яке пройшло в Подільському селі. Тому і розповідь ведеться від імені сільського хлопчика Михайлика.
Над будинком Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх польоту було чути звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід казав, що так співають Лебедині крила. Від споглядання цих чудових птахів хлопчикові ставало на серце і радісно, і сумно. Він знав, що лебеді полетіли «на тихі води, на ясні зорі».
Ще одним дивацтвом Міші було бажання читати. Хлопець перечитував все, що тільки траплялося йому під руку. Хоча мати і кричала часто за те, що син не може відірватися, як заворожений, від книжки, і погрожувала викинути їх в піч, і все ж читання не припинялося.
Дуже любив Міша, коли навесні мати починала діставати з комори, скрині, з-під Матиці і навіть з-за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе серед літа серед зеленого зілля. Насіння для неї було святим.
Але стався випадок, коли Міша віддав останнє гарбузове насіння молодій жінці з маленьким хлопчиком. Це були біженці з Херсонщини. Жінка була голодна, виснажена, вона зважилася попросити шматок хліба у багатія, але той відмовив. І тоді Міша швидко висипав у поділ сорочки хлопчика це насіння. Жінка довго дякувала за Його милосердя. А мати зовсім не лаяла Мішу, а, навпаки, схвалила його вчинок.
Повість Гр. Тютюнника "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Климко, головний герой твору, йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.
Він іде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся милосердю.
Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання до й, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.
На ній Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг поплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.
Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.
Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, до радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: "Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль..."
...Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, що й дорослим інколи було не до снаги.
Михаил Стельмах — интересный, самобытный, талантливый писатель. Один из выдающихся и вдумчивых художников слова. Он одновременно поэт и прозаик, драматург и фольклорист, публицист и киносценарист.
Одним из лучших автобиографических произведений украинской литературы XX столетия является повесть «Гуси-лебеди летят». В ее основу легли воспоминания будущего писателя о своем детстве, которое в подольском селе. Поэтому и рассказ ведется от имени сельского мальчика Михайлика.
Над домом Стельмахов часто пролетали лебеди, и от их полета был слышен звук, похожий на звук далеких колоколов. Дед говорил, что так поют лебединые крылья. От созерцания перелета этих замечательных птиц мальчику становилось на сердце и радостно, и грустно. Он знал, что лебеди полетели «на тихие воды, на ясные зори».
Еще одним чудачеством Миши было желания читать. Парень перечитывал все, что только попадалось ему под руку. Хотя мать и кричала часто за то, что сын не может оторваться, как завороженный, от книжки, и грозилась выбросить их в печь, и все же чтение не прекращалось.
Очень любил Миша, когда весной мать начинала доставать из кладовки, сундуки, из-под матицы и даже из-за божницы свои узелки с семенами. Она радостно перебирала свое добро и в мечтах уже видела себя среди лета среди зеленого зелья. Семена для нее было святым.
Но произошел случай, когда Миша отдал последнее тыквенные семечки молодой женщине с маленьким мальчиком. Это были беженцы из Херсонщины. Женщина была голодная, истощенная, она решилась попросить кусок хлеба у богача, но тот отказал. И тогда Миша быстро высыпал в подол рубашки мальчика это семена. Женщина долго благодарила за его милосердие. А мать совсем не ругала Мишу, а, наоборот, одобрила его поступок.
Відповідь:
Михайло Стельмах-цікавий, самобутній, талановитий письменник. Один з видатних і вдумливих художників слова. Він одночасно поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист.
Одним з кращих автобіографічних творів української літератури XX століття є повість «Гуси-лебеді летять». В її основу лягли спогади майбутнього письменника про своє дитинство, яке пройшло в Подільському селі. Тому і розповідь ведеться від імені сільського хлопчика Михайлика.
Над будинком Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх польоту було чути звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід казав, що так співають Лебедині крила. Від споглядання цих чудових птахів хлопчикові ставало на серце і радісно, і сумно. Він знав, що лебеді полетіли «на тихі води, на ясні зорі».
Ще одним дивацтвом Міші було бажання читати. Хлопець перечитував все, що тільки траплялося йому під руку. Хоча мати і кричала часто за те, що син не може відірватися, як заворожений, від книжки, і погрожувала викинути їх в піч, і все ж читання не припинялося.
Дуже любив Міша, коли навесні мати починала діставати з комори, скрині, з-під Матиці і навіть з-за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе серед літа серед зеленого зілля. Насіння для неї було святим.
Але стався випадок, коли Міша віддав останнє гарбузове насіння молодій жінці з маленьким хлопчиком. Це були біженці з Херсонщини. Жінка була голодна, виснажена, вона зважилася попросити шматок хліба у багатія, але той відмовив. І тоді Міша швидко висипав у поділ сорочки хлопчика це насіння. Жінка довго дякувала за Його милосердя. А мати зовсім не лаяла Мішу, а, навпаки, схвалила його вчинок.