.Поясніть, як ви розумієте народну мудрість «Треба нахилиться, щоб з криниці води напиться». У якій життєвій ситуації її можна використати? ( Не менше 8 речень)
Мистецтво пробудження піснею в слухача спогадів про минуле і донесення цим до нього певної ідеї виникло в глибокій давнині. Згадки про історичні пісні щедро розсипані в творах римських і середньовічних авторів. Найдавніший текст історичної пісні, який дійшов до нас, – фрагмент пісні про перемогу франкського короля Хлотаря II (613–629) над саксами. Про розуміння франкською елітою значення історичних пісень свідчить указ короля франків Карла Великого про їх збирання та записування.
12–13 ст. – епоха розквіту рицарських пісень у Франції та Іспанії; тогочасні історичні пісні стали основою літературного героїчного епосу ("Пісня про Нібелунгів", "Пісня про мого Сіда", Едда тощо). Давньоруські джерела донесли до нас імена співців Митуси та Бояна. Генеза історичної української пісні тісно пов'язана з давніми плачами й голосіннями, традиціями колядування[1].
В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум. Відмінність між ними В. Антонович і М. Драгоманов бачили в тому, що історичні пісні – "загальнонародна, а не лише кобзарська форма поезії". Як й історичні думи, історична пісня є зразком епічного жанру, але вони відрізняються від дум формою – насамперед чіткою, упорядкованою, лаконічною строфою. В думах широко застосовуються речитатив з елементами імпровізації і схильність до бардівського виконання, а в історичній пісні перевага віддається мелодійності й правильним, здебільшого дво- і чотирирядковим строфам та колективному виконанню. Ще однією особливістю пісні є лаконізм, чітка музична ритміка, перевага ліричного елементу над епічним[1].
Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь у середині XIX століття.
Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.
Протягом багатьох віків, ще з самого початку свого існування, життя українців було нерозривно пов’язане з піснями. Пісні мали величезне значення для людства і супроводжували людей в усіх сферах їх життя: у свята та час розваг (весільні, різдвяні (колядки, щедрівки), купальські, русальні пісні), під час роботи (жниварські пісні), в час трауру (пісні про загиблих, обрядові) тощо. Напевне, не було такої життєвої ситуації, про яку наш народ не склав би пісні.
Щастя від щирого кохання, журба дівчини, що чекає козака з походу, біль від стосунків, яким заважали якісь зовнішні обставини (соціальний стан закоханих, відстань тощо), горе втрати, сльози матері, що не діждалася сина або загубила єдину доньку — у піснях є все і навіть набагато більше. Слухаючи їх, розумієш, що у світі, повному страждань, неможливо було вижити без пісні, і ця пісня рятувала людей, з’єднувала їх, давала їм опору і надію в скрутні часи.
Створені народом, вони існували у багатьох варіантах і виражали чисту есенцію народного досвіду — знання і уміння не однієї людини, а сотень тисяч, покладені на мелодію пісні.
Пісні супроводжували язичницькі ритуали, які ще довго жили в пам’яті наших предків, та християнські церковні обряди, до яких українці також відносилися зі значною повагою. Пісні занотовували важливі історичні події та протягом віків зберігали пам’ять про загиблих героїв. Пісні — це енциклопедія побуту, звичок і традицій. Пісні — це душа народу у відбитках безсмертних нот.
Українські пісні — це сотні історій різних людей, які вкладали цілу душу в створення пісні. Їхні долі й досі живуть в сюжетах цих пісень, переплітаються з ними…
Пісні передавалися з покоління в покоління нерозривним ланцюгом кохання — від матері до доньки, від тої — до її доньки і так далі… Вони жили у серцях людей і пам’яті народу, бачили все і про все розповідали — треба було лише правильно задати запитання.
Ці пісні — сироти, бо ніхто не знає справжніх їхніх «батьків». І одночасно вони є дітьми цілого народу, бо в них вкладена вся його душа, вся його суть.
Пісні завжди жили поряд із нашим народом, супроводжували його в горі і в радості, прикрашали життя і робили його легшим. Наша мова недарма зветься «солов’їною» — ми любимо і вміємо співати. Українці народжуються з піснею і вмирають також із нею, проносячи її через все життя.
І пливе над нивами, над степами і над морями українська пісня… І живе разом з нею український народ.
Объяснение:
Мистецтво пробудження піснею в слухача спогадів про минуле і донесення цим до нього певної ідеї виникло в глибокій давнині. Згадки про історичні пісні щедро розсипані в творах римських і середньовічних авторів. Найдавніший текст історичної пісні, який дійшов до нас, – фрагмент пісні про перемогу франкського короля Хлотаря II (613–629) над саксами. Про розуміння франкською елітою значення історичних пісень свідчить указ короля франків Карла Великого про їх збирання та записування.
12–13 ст. – епоха розквіту рицарських пісень у Франції та Іспанії; тогочасні історичні пісні стали основою літературного героїчного епосу ("Пісня про Нібелунгів", "Пісня про мого Сіда", Едда тощо). Давньоруські джерела донесли до нас імена співців Митуси та Бояна. Генеза історичної української пісні тісно пов'язана з давніми плачами й голосіннями, традиціями колядування[1].
В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум. Відмінність між ними В. Антонович і М. Драгоманов бачили в тому, що історичні пісні – "загальнонародна, а не лише кобзарська форма поезії". Як й історичні думи, історична пісня є зразком епічного жанру, але вони відрізняються від дум формою – насамперед чіткою, упорядкованою, лаконічною строфою. В думах широко застосовуються речитатив з елементами імпровізації і схильність до бардівського виконання, а в історичній пісні перевага віддається мелодійності й правильним, здебільшого дво- і чотирирядковим строфам та колективному виконанню. Ще однією особливістю пісні є лаконізм, чітка музична ритміка, перевага ліричного елементу над епічним[1].
Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь у середині XIX століття.
Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.
Щастя від щирого кохання, журба дівчини, що чекає козака з походу, біль від стосунків, яким заважали якісь зовнішні обставини (соціальний стан закоханих, відстань тощо), горе втрати, сльози матері, що не діждалася сина або загубила єдину доньку — у піснях є все і навіть набагато більше. Слухаючи їх, розумієш, що у світі, повному страждань, неможливо було вижити без пісні, і ця пісня рятувала людей, з’єднувала їх, давала їм опору і надію в скрутні часи.
Створені народом, вони існували у багатьох варіантах і виражали чисту есенцію народного досвіду — знання і уміння не однієї людини, а сотень тисяч, покладені на мелодію пісні.
Пісні супроводжували язичницькі ритуали, які ще довго жили в пам’яті наших предків, та християнські церковні обряди, до яких українці також відносилися зі значною повагою. Пісні занотовували важливі історичні події та протягом віків зберігали пам’ять про загиблих героїв. Пісні — це енциклопедія побуту, звичок і традицій. Пісні — це душа народу у відбитках безсмертних нот.
Українські пісні — це сотні історій різних людей, які вкладали цілу душу в створення пісні. Їхні долі й досі живуть в сюжетах цих пісень, переплітаються з ними…
Пісні передавалися з покоління в покоління нерозривним ланцюгом кохання — від матері до доньки, від тої — до її доньки і так далі… Вони жили у серцях людей і пам’яті народу, бачили все і про все розповідали — треба було лише правильно задати запитання.
Ці пісні — сироти, бо ніхто не знає справжніх їхніх «батьків». І одночасно вони є дітьми цілого народу, бо в них вкладена вся його душа, вся його суть.
Пісні завжди жили поряд із нашим народом, супроводжували його в горі і в радості, прикрашали життя і робили його легшим. Наша мова недарма зветься «солов’їною» — ми любимо і вміємо співати. Українці народжуються з піснею і вмирають також із нею, проносячи її через все життя.
І пливе над нивами, над степами і над морями українська пісня… І живе разом з нею український народ.