Відколи існує людство — були конфлікти, були війни. Причини кожного випадку начебто називають різні, але легко переконатися в тому, що насправді причина одна й та ж — неповага до інших людей, бажання панувати й підкоряти собі, утверджуючи свою зверхність. Мені невідомий жодний факт конфлікту, який стався через якесь непорозуміння.Бувають звичайні війни як прояв державної політики, коли з обох сторін гинуть люди. А скільки «війн» відбувається в житті кожної людини, породжених грубістю, зневагою, приниженням. Такі «війни» ми називаємо побутовими конфліктами. Добре, що в деяких школах дітей навчають розв’язувати конфлікти ненасильницьким а шляхом розмов, бажанням порозумітися, одним словом, — шляхом переговорів. А як же бути тим, кого в школі цьому не навчають? Та ще інколи й самі вчителі бувають стороною конфлікту? На моє глибоке переконання, про вирішення конфліктів треба писати всюди: в Інтернеті, в молодіжних газетах чи журналах, розвішувати плакати, кидати в поштові скриньки листівки на зразок реклами. А всіх без винятку вчителів треба навчити конфліктології. Бо конфлікт, в основі якого — жорстокість і небажання розуміти інших, врешті може обидві сторони зробити такими ж жорстокими й несправедливими стосовно інших людей. Річ у тім, що часто скривджена людина жадає помсти, а це штовхає до нових і нових конфліктів. Такі виснажливі моральні «війни» просто спустошують людину й роблять її черствою та байдужою до довколишніх.У конфліктах не буває переможців, програють обидві сторони, якою б не була причина конфлікту. Наприклад, на додаток до того, що було сказано вище, треба було б над входом до школи повірити плакат: «Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини». Може, після цього конфліктів би стало менше, зокрема в школах.
Лариса Петровна Косач родилась 13 (25) февраля 1871 года в городе Новоград-Волынский. Мать — писательница, которая работала под псевдонимом Елена Пчилка, отец — образованный помещик Петр Антонович Косач (1841—-1909), который очень любил литературу и живопись. В доме Косачей часто собирались писатели, художники и музыканты, устраивались вечера и домашние концерты. Дядя Леси (так её называли в семье, и это домашнее имя стало литературным псевдонимом) — Михайло Драгоманов, который со временем по-дружески опекал племянницу и всяческий ей, — был учёным, фольклористом, общественным деятелем, продолжительное время жил за границей во Франции и Болгарии.
