Великий український поет Василь Симоненко у своєму прекрасному поетичному творі “Лебеді материнства” зміг успішно об’єднати тему любові до власної матері з любов’ю до своєї батьківщини. У творі автор відкриває думки матері щодо майбутнього свого сина. Мама розмірковує про те, що її синові належить пройти дуже багато. Будуть в його житті справжні друзі, буде багато дівчат. І, насправді, і тих, і інших можна вибирати, вдосконалюватися за життя, змінюючи коло своїх знайомств. У той же час варто відзначити, що мама впевнена у тому, що батьківщину людина змінити не може. Батьківщина дана такою, якою вона є, як і рідна мати. Як правило, мати любить свою дитину, якими б негативними рисами вона не володіла. У неї дійсно може бути безліч недоліків, але материнська любов перевершує все, про що б не йшла мова. Те ж саме можна сказати і про рідну країну. Батьківщину не можна вибирати. Багато людей незадоволені своєю батьківщиною, але вони просто не розуміють, що в житті не завжди є місце для вибору того, що тобі здається більш комфортним. У житті людини є щось більш важливе, ніж споживчий і цинічний підхід. Щоб бути справжньою людиною, важливо мати щось піднесене, духовне. Для цього потрібно цінувати батьківщину, незалежно від того, подобається вона тобі чи ні. Відмовитися від власної батьківщини – це абсолютно аморально. Я думаю, що автор хотів сказати у своїй поезії саме про це.
Говорячи особисто про мене і про моє ставлення до того, про що писав Василь Симоненко, я можу з упевненістю сказати, що я в повній мірі поділяю його думки щодо неможливості вибору матері і рідної країни. Людина є нерозривним породженням своїх батьків і своєї рідної землі. Вона не може їх зрадити, адже так вона ніколи не стане щасливою. Зраджуючи свою рідню, людина зраджує саму себе, свою сутність, адже людина нерозривно пов’язана як зі своєю батьківщиною, так і своїми батьками.
Гордій Кулаківський – прапрадід Вадима, людина, через яку прокляли родину Кулаківських. Це був «ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі», з рудою бородою та хитрими жовтими очима. Гордій хитрістю вмовив старосту Міщенка підписати пустий аркуш, а потім за підробленими документами «купив» усе майно місцевого дворянства. Через це люди прокляли його рід. Гордій був хитрим, скупим та жорстоким, навіть із власними дітьми. Помер, коли на нього впав з горища мішок із кукурудзою.
Фрол Кулаківський – син Гордія, рудий парубок. Застрелився з рушниці через необережність.
Франя Кулаківська – дочка Гордія, сестра Фрола та Якова, також руда. Довго не виходила заміж, поки завдяки зіллю не причарувала Корнія. Однак не мала щастя у шлюбі.
Яков Кулаківський – молодший син Гордія. Був надзвичайно скупим та грубим. Дружина і син голодували через його скупість. «Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді».
Васюня Кулаківський – син Якова. Скупий та грубий чоловік. Казав дружині Олені: «…при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро?». Всі думали,що Василь загинув на війні. Проте насправді він втік із фронту та переховувався у підвалі 30 років.
Іван Кулаківський – син Василя. І він і його дружина померли молодими.
Катерина Кулаківська - дочка Василя. В ранньому дитинстві важко хворіла. Одного разу до їхньої оселі завітав старець-жебрак та попросив їжі. Він розповів, що для того, щоб дівчинка видужала, треба купити «на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої Катерини». Батьки все зробили й Катерина видужала. Вона була доброю, на відміну від інших Кулаківських. Ледь не померла у страшній пожежі. Саме Катерина була привидом, що з’являвся у квартирі поверхом нижче. Попередивши пожежу та врятувавши її, Софійка змогла зняти родове прокляття.
Толик Кулаківський – син Івана Кулаківського та дідусь Вадима. Скупий, як і всі в його родині, хотів вигнати бабусю і продати її житло, покинув свою дружину й онука.
Майже всі у родині Кулаківських були скупими, злими, підлими людьми. Вони заздрили, обманювали та коїли усіляке зло. Однак і самі ніколи не мали щастя.
Великий український поет Василь Симоненко у своєму прекрасному поетичному творі “Лебеді материнства” зміг успішно об’єднати тему любові до власної матері з любов’ю до своєї батьківщини. У творі автор відкриває думки матері щодо майбутнього свого сина. Мама розмірковує про те, що її синові належить пройти дуже багато. Будуть в його житті справжні друзі, буде багато дівчат. І, насправді, і тих, і інших можна вибирати, вдосконалюватися за життя, змінюючи коло своїх знайомств. У той же час варто відзначити, що мама впевнена у тому, що батьківщину людина змінити не може. Батьківщина дана такою, якою вона є, як і рідна мати. Як правило, мати любить свою дитину, якими б негативними рисами вона не володіла. У неї дійсно може бути безліч недоліків, але материнська любов перевершує все, про що б не йшла мова. Те ж саме можна сказати і про рідну країну. Батьківщину не можна вибирати. Багато людей незадоволені своєю батьківщиною, але вони просто не розуміють, що в житті не завжди є місце для вибору того, що тобі здається більш комфортним. У житті людини є щось більш важливе, ніж споживчий і цинічний підхід. Щоб бути справжньою людиною, важливо мати щось піднесене, духовне. Для цього потрібно цінувати батьківщину, незалежно від того, подобається вона тобі чи ні. Відмовитися від власної батьківщини – це абсолютно аморально. Я думаю, що автор хотів сказати у своїй поезії саме про це.
Говорячи особисто про мене і про моє ставлення до того, про що писав Василь Симоненко, я можу з упевненістю сказати, що я в повній мірі поділяю його думки щодо неможливості вибору матері і рідної країни. Людина є нерозривним породженням своїх батьків і своєї рідної землі. Вона не може їх зрадити, адже так вона ніколи не стане щасливою. Зраджуючи свою рідню, людина зраджує саму себе, свою сутність, адже людина нерозривно пов’язана як зі своєю батьківщиною, так і своїми батьками.
Объяснение:
Якось так вийшло.
Родина Кулаківських
Гордій Кулаківський – прапрадід Вадима, людина, через яку прокляли родину Кулаківських. Це був «ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі», з рудою бородою та хитрими жовтими очима. Гордій хитрістю вмовив старосту Міщенка підписати пустий аркуш, а потім за підробленими документами «купив» усе майно місцевого дворянства. Через це люди прокляли його рід. Гордій був хитрим, скупим та жорстоким, навіть із власними дітьми. Помер, коли на нього впав з горища мішок із кукурудзою.
Фрол Кулаківський – син Гордія, рудий парубок. Застрелився з рушниці через необережність.
Франя Кулаківська – дочка Гордія, сестра Фрола та Якова, також руда. Довго не виходила заміж, поки завдяки зіллю не причарувала Корнія. Однак не мала щастя у шлюбі.
Яков Кулаківський – молодший син Гордія. Був надзвичайно скупим та грубим. Дружина і син голодували через його скупість. «Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді».
Васюня Кулаківський – син Якова. Скупий та грубий чоловік. Казав дружині Олені: «…при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро?». Всі думали,що Василь загинув на війні. Проте насправді він втік із фронту та переховувався у підвалі 30 років.
Іван Кулаківський – син Василя. І він і його дружина померли молодими.
Катерина Кулаківська - дочка Василя. В ранньому дитинстві важко хворіла. Одного разу до їхньої оселі завітав старець-жебрак та попросив їжі. Він розповів, що для того, щоб дівчинка видужала, треба купити «на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої Катерини». Батьки все зробили й Катерина видужала. Вона була доброю, на відміну від інших Кулаківських. Ледь не померла у страшній пожежі. Саме Катерина була привидом, що з’являвся у квартирі поверхом нижче. Попередивши пожежу та врятувавши її, Софійка змогла зняти родове прокляття.
Толик Кулаківський – син Івана Кулаківського та дідусь Вадима. Скупий, як і всі в його родині, хотів вигнати бабусю і продати її житло, покинув свою дружину й онука.
Майже всі у родині Кулаківських були скупими, злими, підлими людьми. Вони заздрили, обманювали та коїли усіляке зло. Однак і самі ніколи не мали щастя.