Наприклад, чи знаєте ви, чого вчать в інститутах? Якщо вам цікаво про це дізнатися, читайте. Марко Вовчок – це псевдонім Марії Олександрівни Вілінської. Коли вона вийшла заміж, то «отримала» прізвище Маркович. Саме від прізвища Маркевич і з’явився на світ славнозвісний псевдонім Марко Вовчок. Гадаю, тепер ви вже не скажете: «Марко Вовчок написав повість «Інститутка». Але зараз звернемося-таки до цієї повісті. Чому вчили в інститутах кріпацької Росії? Знущатися з людей, нещадно їх експлуатувати, а самим тільки пити та гуляти. Чудове життя! Поганий настрій у тебе, а кріпаки навіщо? Пішов, трохи побив їх різками, а немає різок – так руки для чого! І куди той поганий настрій дінеться. Побачиш: як рукою зніме. А, ти вже довгенько не розважався! То піди подивись, як собаки будуть роздирати на шматки кріпаків. Соромно? Чого тут соромитися: твої собаки й твої кріпаки. Або в карти любиш грати? Ну, звичайно ж, любиш. А на що граєте? Чого і питати, звісно, що на кріпаків. Щоб нам написати твір за темою «Антикріпосницька спрямованість повісті М. Вовчка «Інститутка», треба звернутися до змісту повісті. Бо потрібно зобразити життя кріпаків і життя панівного класу.
Розглянемо спершу образи кріпаків. Ось образ Ус-тини. «Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я на чужині, у людях», – каже вона. Тяжким було дитинство дівчини-кріпачки. «На десятоліттях взяли мене в двір», – розповідає Устина. Багато знущань від старої поміщиці зазнала дівчина-кріпачка, однак не втратила такої риси, як життєлюбність. Часто її і били. Безпросвітне було життя дівчат-кріпачок у старої поміщиці: день при дні підневільна праця в «дівочій», лайка, нерідко – бійка. З приїздом панночки в маєток життя дівчат-кріпачок стало нестерпним. Особливо багато лиха зазнала Устина, яку вибрала інститутка собі за покоївку. «Прийду було її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси – не так! Знову розплітую та заплітаю, – знов не так!.. Вона мене і щипає, і штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!» У кріпаків зростає ненависть до панів за їхнє нелюдське ставлення.
Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний»,;— «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.
Визначальні риси реалізму
раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний б формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей —--- Рома́н соціа́льно-побуто́вий — основний різновид реалістичного роману. Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французькі реалісти Стендаль, Оноре де Бальзак, Флобер Гюстав, англійські Чарлз Діккенс і Вільям Теккерей — розсувають сюжетні рамки й до особистісного, долучають сцени й епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий б намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (Іван Тургенев, Лев Толстой, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.).
Наприклад, чи знаєте ви, чого вчать в інститутах? Якщо вам цікаво про це дізнатися, читайте. Марко Вовчок – це псевдонім Марії Олександрівни Вілінської. Коли вона вийшла заміж, то «отримала» прізвище Маркович. Саме від прізвища Маркевич і з’явився на світ славнозвісний псевдонім Марко Вовчок. Гадаю, тепер ви вже не скажете: «Марко Вовчок написав повість «Інститутка». Але зараз звернемося-таки до цієї повісті. Чому вчили в інститутах кріпацької Росії? Знущатися з людей, нещадно їх експлуатувати, а самим тільки пити та гуляти. Чудове життя! Поганий настрій у тебе, а кріпаки навіщо? Пішов, трохи побив їх різками, а немає різок – так руки для чого! І куди той поганий настрій дінеться. Побачиш: як рукою зніме. А, ти вже довгенько не розважався! То піди подивись, як собаки будуть роздирати на шматки кріпаків. Соромно? Чого тут соромитися: твої собаки й твої кріпаки. Або в карти любиш грати? Ну, звичайно ж, любиш. А на що граєте? Чого і питати, звісно, що на кріпаків. Щоб нам написати твір за темою «Антикріпосницька спрямованість повісті М. Вовчка «Інститутка», треба звернутися до змісту повісті. Бо потрібно зобразити життя кріпаків і життя панівного класу.
Розглянемо спершу образи кріпаків. Ось образ Ус-тини. «Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я на чужині, у людях», – каже вона. Тяжким було дитинство дівчини-кріпачки. «На десятоліттях взяли мене в двір», – розповідає Устина. Багато знущань від старої поміщиці зазнала дівчина-кріпачка, однак не втратила такої риси, як життєлюбність. Часто її і били. Безпросвітне було життя дівчат-кріпачок у старої поміщиці: день при дні підневільна праця в «дівочій», лайка, нерідко – бійка. З приїздом панночки в маєток життя дівчат-кріпачок стало нестерпним. Особливо багато лиха зазнала Устина, яку вибрала інститутка собі за покоївку. «Прийду було її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси – не так! Знову розплітую та заплітаю, – знов не так!.. Вона мене і щипає, і штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!» У кріпаків зростає ненависть до панів за їхнє нелюдське ставлення.
Объяснение:
Визначальні риси реалізму
раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний б формування художньої правди;
вільна побудова творів;
превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей
—---
Рома́н соціа́льно-побуто́вий — основний різновид реалістичного роману.
Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французькі реалісти Стендаль, Оноре де Бальзак, Флобер Гюстав, англійські Чарлз Діккенс і Вільям Теккерей — розсувають сюжетні рамки й до особистісного, долучають сцени й епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий б намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (Іван Тургенев, Лев Толстой, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.).