Цілком справедливим, як на мене, є твердження про те, що благодійність є найбільшим виявом гуманності. Щоб довести свою позицію, спочатку спробую розібратися в тому, що ж таке гуманність і в чому вона може виявлятися. На цьому ґрунті в мене з'явиться можливість піти далі й, по-перше, з'ясувати, чи дійсно благодійність є одним із виявів гуманності, і, по-друге, обґрунтувати те, що саме цей вияв є найбільшим, найзначущішим із-поміж інших. .
На мою думку, гуманність — це здатність однієї людини ставитися по-людськи до'іншої. Ця здатність виявляється багато в чому, наприклад, у чуйності, повазі, любові до інших, умінні співпереживати їм, прощати їхні людські недоліки й вади. Гадаю, до переліку цих виявів беззастережно може бути віднесена й благодійність, адже безсумнівним можна вважати те, що гуманній людині конче має бути притаманна здатність робити добро іншим-, яку й називають благодійністю.
У зв'язку з цим виникає питання: які ж є підстави стверджувати, що саме благодійність, а не якась інша здатність людини, є найвищим виявом гуманності? Відповідь на нього, гр,,аю, можна знайти, проаналізувавши різницю, наприклад, між чуйністю й благодійністю як характеристиками гуманної людини.
Яка ж це чуйна людина? Та, яка бачить біду іншого — й у неї болить серце за нього. Наприклад, чуйними можна назвати тих чоловіків і жінок, що, будучи свідками несправедливої обмови в судГ Марусі Чурай, — головної героїні роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», — щиро вболівали за дівчину. На жаль, благодійниками їх аж зовсім не назвеш: що користі, що вони поспівчували?
Похитали головами, пожурилися та й розійшлися... А на Марусю все так само чекає кара... Отже, безперечно маючи підстави відносити чуйність до виявів людського в людині, цю здатність усе ж не варто вважати найвищим виявом гуманності.
На мою думку, набагато ближче до істини ми будемо тоді, коли саме благодійність назвемо вершинним виявом гуманності. Аргументом на користь цього твердження є щонайменше те, що благодійність завжди є реальною справою — добровільною безкорисливою матеріальною, фінансовою, організаційною чи якоюсь іншою до однієї людини чи групи людей іншій людині або групі людей, які такої до потребують. Отже, на відміну від інших виявів, які, умовно кажучи, є пасивними реалізаціями гуманності, благодійність передбачає дієве ставлення людей одне до одного, спрямоване на підтримку тих і до тим, хто цього потребує. Таке розуміння сутності благодійності й. стверджує мене в думці, що саме ця здатність людської натури є найвищим виявом людського в цій натурі.
Не просто поспівчувати, не просто любити, не просто бути добрим, а, відкинувши власні інтереси й проблеми, поспішати на до ншим! Ось насправді людяний і людський крок, на який, на жаль, у реальному житті далеко не кожен здатний. Мабуть, саме тому благодійність завжди в народі вважалася й уважається вищою чеснотою, а ті, хто здатні на неї, здобуваються на щиру шану й пам'ять. Так, наприклад, «золотими літерами» в народній пам'яті записані імена Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та багатьох інших. На кошти цих благодійників свого часу будувалися церкви й монастирі, друкувалися книги, рятувалися життя. Інші ж тисячі й тисячі благодійників, які колись ставали й нині продовжують ставати на шлях творення й примноження добра в цьому світі, також не забуваються: якщо не в людській пам'яті, то, я впевнена, на скрижалях Небесного Отця записана кожна справді людська справа...
Підсумовуючи все вищесказане, можу з упевненістю ствердити: благодійність дійсно є найбільшим виявом гуманності, бо саме завдяки цій людській здатності — безкорисливо прийти на до ншим — у цьому світі не зникає добро.
Одним з найбільш зворушливих образів у творчості Т. Г. Шевченка є образ матері. Не можуть не вразити ті ласкаві, чулі слова, якими великий Кобзар ушанував матір, звичайну українську жінку, що ласкою і добротою загоювала страждання своїх дітей серед злиднів і неволі. Сам поет відчув щастя тільки у дитинстві, доки була жива його мати, доки вона тішила і зігрівала своєю ласкою чулого хлопчика. Та вона рано померла, а час розставання з найдорожчою людиною він запам’ятав на все життя:«Там матір добрую моюЩе молодую у могилуНужда та праця положила».Образи жінок-матерів у творах Тараса Шевченка багатостраждальні. Такими є Марія і Катерина з однойменних поем, такою є і Ганна з поеми «Наймичка». У цій поемі митець розповідає про життя нещасної Ганни, яку жорстока доля позбавила щастя справжнього материнства. Серце автора сповнене всеосяжного болю і глибокого жалю до цієї нещасної жінки. Розповідаючи історію Ганни, поет наголошує не безоглядному, щирому коханні героїні, яке так і не принесло їй щастя. Але Ганна була сильною натурою і повела себе інакше, ніж героїні інших творів Кобзаря. Вона підкинула своє немовля заможнім людям.Безталанна матір не змогла забути свій гріх і повернулася до родини, куди віддала сина, найнялася до них помічницею по господарству. Її любов не охолонула протягом довгих років, обгортаючи дитину ласкавим і чулим почуттям:«Вона чує з тії хати,Як дитина дише…В будень і в неділюГоловоньку йому змиє».Тарас Шевченко добре розумів материнські почуття і глибоко відчував душевний біль матері. Серед щоденних клопотів і важкої праці навіть вночі мати завжди почує, як її дитина ледве ворухнеться:«І укриє, й перехрестить.Тихо заколише…Сама не доїсть і не доп’є,Його нагодує».А скільки сил потрібно було бідній Ганні для того, щоб приховувати, що вона рідна мати хлопчика:«Тільки наймичка шептала:Мати, мати, мати!»І лише на порозі смерті жінка відкрила синові їхню таємницю:«Прости мене! Я караласьВесь вік в чужій хаті…Прости мене, мій синочку!Я… я твоя мати».Трагізм образу головної героїні поеми Шевченка «Наймичка» був продиктований жорстокими моральними законами, які панували в ті часи серед селянства і за якими Ганна була змушена соромитися свого материнства. Але, в той же час, у цьому творі Кобзар підніс образ жінки-матері на найвищий щабель вірності, глибини і чистоти почуттів, зобразив велич і моральну красу прекрасного за своєю суттю материнства.
Цілком справедливим, як на мене, є твердження про те, що благодійність є найбільшим виявом гуманності. Щоб довести свою позицію, спочатку спробую розібратися в тому, що ж таке гуманність і в чому вона може виявлятися. На цьому ґрунті в мене з'явиться можливість піти далі й, по-перше, з'ясувати, чи дійсно благодійність є одним із виявів гуманності, і, по-друге, обґрунтувати те, що саме цей вияв є найбільшим, найзначущішим із-поміж інших. .
На мою думку, гуманність — це здатність однієї людини ставитися по-людськи до'іншої. Ця здатність виявляється багато в чому, наприклад, у чуйності, повазі, любові до інших, умінні співпереживати їм, прощати їхні людські недоліки й вади. Гадаю, до переліку цих виявів беззастережно може бути віднесена й благодійність, адже безсумнівним можна вважати те, що гуманній людині конче має бути притаманна здатність робити добро іншим-, яку й називають благодійністю.
У зв'язку з цим виникає питання: які ж є підстави стверджувати, що саме благодійність, а не якась інша здатність людини, є найвищим виявом гуманності? Відповідь на нього, гр,,аю, можна знайти, проаналізувавши різницю, наприклад, між чуйністю й благодійністю як характеристиками гуманної людини.
Яка ж це чуйна людина? Та, яка бачить біду іншого — й у неї болить серце за нього. Наприклад, чуйними можна назвати тих чоловіків і жінок, що, будучи свідками несправедливої обмови в судГ Марусі Чурай, — головної героїні роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», — щиро вболівали за дівчину. На жаль, благодійниками їх аж зовсім не назвеш: що користі, що вони поспівчували?
Похитали головами, пожурилися та й розійшлися... А на Марусю все так само чекає кара... Отже, безперечно маючи підстави відносити чуйність до виявів людського в людині, цю здатність усе ж не варто вважати найвищим виявом гуманності.
На мою думку, набагато ближче до істини ми будемо тоді, коли саме благодійність назвемо вершинним виявом гуманності. Аргументом на користь цього твердження є щонайменше те, що благодійність завжди є реальною справою — добровільною безкорисливою матеріальною, фінансовою, організаційною чи якоюсь іншою до однієї людини чи групи людей іншій людині або групі людей, які такої до потребують. Отже, на відміну від інших виявів, які, умовно кажучи, є пасивними реалізаціями гуманності, благодійність передбачає дієве ставлення людей одне до одного, спрямоване на підтримку тих і до тим, хто цього потребує. Таке розуміння сутності благодійності й. стверджує мене в думці, що саме ця здатність людської натури є найвищим виявом людського в цій натурі.
Не просто поспівчувати, не просто любити, не просто бути добрим, а, відкинувши власні інтереси й проблеми, поспішати на до ншим! Ось насправді людяний і людський крок, на який, на жаль, у реальному житті далеко не кожен здатний. Мабуть, саме тому благодійність завжди в народі вважалася й уважається вищою чеснотою, а ті, хто здатні на неї, здобуваються на щиру шану й пам'ять. Так, наприклад, «золотими літерами» в народній пам'яті записані імена Костянтина Острозького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та багатьох інших. На кошти цих благодійників свого часу будувалися церкви й монастирі, друкувалися книги, рятувалися життя. Інші ж тисячі й тисячі благодійників, які колись ставали й нині продовжують ставати на шлях творення й примноження добра в цьому світі, також не забуваються: якщо не в людській пам'яті, то, я впевнена, на скрижалях Небесного Отця записана кожна справді людська справа...
Підсумовуючи все вищесказане, можу з упевненістю ствердити: благодійність дійсно є найбільшим виявом гуманності, бо саме завдяки цій людській здатності — безкорисливо прийти на до ншим — у цьому світі не зникає добро.