Кохання… воно підносить людину до небес і розбиває її душу, робить нас сильними і слабкими водночас… кохання має надзвичайну силу – воно розкриває справжню людську сутність. через кохання ми здійснюємо найпрекрасніші і найжахливіші вчинки, воно робить нас тими, ким ми є. у повісті «дорогою ціною» м. коцюбинський розповідає історію кохання двох молодих людей: остапа і соломії. їхня трагедія полягала у тому, що вони були кріпаками і не мали права вибору. саме тому соломію видали заміж за іншого, хоча кохала вона довгий час саме остапа і життя своє пов’язати хотіла, звичайно ж, з ним. це кохання було гірким, тому що не мало права на існування. але коли остап вирішує втекти на волю за дунай, соломія тікає з ним. вона усвідомлює, чим їм це загрожує, яке покарання очікує на них, якщо їх впіймають. але це не зупиняє дівчину. заради коханого вона ладна на все. соломія не може жити без нього, адже, як каже сама, з остапом зникне сенс її життя. саме кохання остапові і соломії пережити ті складні часи, коли вони переховувалися у очереті, коли остап був тяжко поранений. саме любов соломії не дала йому померти. на мою думку, сьогодні рідко зустрінеш таку самопожертву: соломія не покинула пораненого хлопця, хоча розуміла, що їх можуть наздогнати або знайти переслідувачі, вона намагалася йому будь-яким чином… соломія піклувалася про коханого, шукала їжу і воду, шукала шляхи порятунку… вона, слабка дівчина, виявилася сильною морально, її кохання зробило такою… та найбільше мене вразило те, як соломія визволяла остапа від турків. дівчина чудово розуміла, на яку небезпеку себе наражає, але це не зупинило її. вона ладна була віддати своє життя заради життя коханого. і, на жаль, так і сталося: соломія загинула, рятуючи остапа. але останньою її думкою було не шкодування за тим, що вона тоне, а жаль через те, що вони з іваном не змогли остапові… хоча тут вона помилилася – остапа вони звільнили. ціною власних життів. саме це і означає «кохати» – не шкодувати свого життя задля близької людини, і не бачити в цьому нічого незвичайного
На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:— Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п’ю водичку од кринички, що прозора наче скло… Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя… Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю…Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:— Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!Засміялись лопухи:— Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур’янах густих вона, але в корені міцна…»Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:— Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі… Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.
