Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 року у місті Києв, у родині відомого письменника Михайла Стельмаха. Коли сам став писати, то ще довго на запитання, чи не син він того самого Стельмаха, відповідав “ні”. Бо вважав, що хвалитися батьком негоже. По смерті батьків не взяв собі нічого з майна, окрім письмового столу Стельмаха-старшого. За цим самим столом він і працював. З дитинства Ярослав захоплювався іноземними мовами, спортом та музикою. Займався професійно плаванням, потім гімнастикою, здобув навіть спортивні розряди з боксу і вільної боротьби. Віртуозно володів грою на фортепіано та любив гітару. Зі шкільних лав почав вивчати англійську мову та займатись перекладом У 1973 року в Київському інституті іноземних мов познайомився на кафедрі іноземних мов з своєю майбутньою дружиною Людмилою. Вона також закінчила той самий інститут, але на дев’ять років раніше. А вже через два роки вони одружилися. Спільних дітей у подружжя не було. Виховували сина Олексія Людмили від першого шлюбу. Він був рідкісно вільною людиною й не потребував демонстративності. У 1975 році у світ вийшла перша його книжка – це збірка оповідань під назвою «Манок». Потім були повісті «Химера лісового звіра», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» У 1978 році Ярослава Стельмаха було прийнято до Спілки письменників України В 1999 році його назвали кращим драматургом року 4 серпня 2001 Ярослав Михайлович Стельмах підписавши для улюбленої внучки Зої власну книжку під назвою «Голодний, злий і дуже небезпечний», поїхав на дачу під Київом. Але в дорозі загинув в автокатастрофі на трасі під Борисполем. У нього просто за кермом перестало працювати серце. Похований письменник на Байковому кладовищі поряд із своїм батьком.
«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»,
«…виросла на свободі, що виховання її було мужське, і що в тім прегарно розвиненим дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Ненька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчав її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралася вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»
«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»
«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»
«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя».
Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 року у місті Києв, у родині відомого письменника Михайла Стельмаха. Коли сам став писати, то ще довго на запитання, чи не син він того самого Стельмаха, відповідав “ні”. Бо вважав, що хвалитися батьком негоже. По смерті батьків не взяв собі нічого з майна, окрім письмового столу Стельмаха-старшого. За цим самим столом він і працював. З дитинства Ярослав захоплювався іноземними мовами, спортом та музикою. Займався професійно плаванням, потім гімнастикою, здобув навіть спортивні розряди з боксу і вільної боротьби. Віртуозно володів грою на фортепіано та любив гітару. Зі шкільних лав почав вивчати англійську мову та займатись перекладом У 1973 року в Київському інституті іноземних мов познайомився на кафедрі іноземних мов з своєю майбутньою дружиною Людмилою. Вона також закінчила той самий інститут, але на дев’ять років раніше. А вже через два роки вони одружилися. Спільних дітей у подружжя не було. Виховували сина Олексія Людмили від першого шлюбу. Він був рідкісно вільною людиною й не потребував демонстративності. У 1975 році у світ вийшла перша його книжка – це збірка оповідань під назвою «Манок». Потім були повісті «Химера лісового звіра», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» У 1978 році Ярослава Стельмаха було прийнято до Спілки письменників України В 1999 році його назвали кращим драматургом року 4 серпня 2001 Ярослав Михайлович Стельмах підписавши для улюбленої внучки Зої власну книжку під назвою «Голодний, злий і дуже небезпечний», поїхав на дачу під Київом. Але в дорозі загинув в автокатастрофі на трасі під Борисполем. У нього просто за кермом перестало працювати серце. Похований письменник на Байковому кладовищі поряд із своїм батьком.
«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»,
«…виросла на свободі, що виховання її було мужське, і що в тім прегарно розвиненим дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Ненька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчав її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралася вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»
«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»
«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»
«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя».