Ось декілька народних приказок в українському стилі: «Голий до голого не позиваеться.» (Тобто йдеться про солідарність між роботящими селянинами); «Рідна земля і в жмені мила.» (Батьківщина – завжди залишається другою ненькою.); «На світі все знайдеш, крім рідної матері.» (Ніхто і ніколи маму не замінить); «Чия відвага, того й перевага! » (Заклик бути сильним духом); «Свій дім не ворог: коли прийдеш, то й прийме.» (Немає нічого ріднішого, ніж своя хата); «Син мій, а розум у нього свій.» (Має свою непохитну, власну думку); «Від теплого слова і лід розмерзає.» (Заклик бути добрішими); «Які мати та батько — таке й дитятко.» (Яблуко від яблуні…); «Із своєї печі і дим не гіркий. На чужому полі не матимеш волі.» (Краще до останнього стояти на своєму, проявляючи волю, ніж мовчати у золотих кайданах); «Багатій не відає — як бідний обідає.» (Здебільшого вважалось, що усі багаті люди - скупі); «Доки багатий схудне, бідний з голоду опухне» (див. вище)
Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі «Вчись у природи творчого спокою» радить кожному: Вчись у природи творчого спокою В дні вересневі. Мудро на землі. Як від озер порослих осокою, Кудись на південь линуть журавлі.
І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий такий великий, Що я тобі й сказти б не зумів Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій – Єдина втіха для людей. Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»: Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить... Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях. якось так...
«Голий до голого не позиваеться.» (Тобто йдеться про солідарність між роботящими селянинами);
«Рідна земля і в жмені мила.» (Батьківщина – завжди залишається другою ненькою.);
«На світі все знайдеш, крім рідної матері.» (Ніхто і ніколи маму не замінить);
«Чия відвага, того й перевага! » (Заклик бути сильним духом);
«Свій дім не ворог: коли прийдеш, то й прийме.» (Немає нічого ріднішого, ніж своя хата);
«Син мій, а розум у нього свій.» (Має свою непохитну, власну думку);
«Від теплого слова і лід розмерзає.» (Заклик бути добрішими);
«Які мати та батько — таке й дитятко.» (Яблуко від яблуні…);
«Із своєї печі і дим не гіркий. На чужому полі не матимеш волі.» (Краще до останнього стояти на своєму, проявляючи волю, ніж мовчати у золотих кайданах);
«Багатій не відає — як бідний обідає.» (Здебільшого вважалось, що усі багаті люди - скупі);
«Доки багатий схудне, бідний з голоду опухне» (див. вище)
Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі «Вчись у природи творчого спокою» радить кожному:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.
І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті:
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий такий великий,
Що я тобі й сказти б не зумів
Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії:
Поете! Живемо в пустині
Серед каміння та людей,
І тільки мак небесно-синій –
Єдина втіха для людей.
Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.
якось так...