«МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО» АНАЛІЗ ВІРША Тарас Шевченко «Мені тринадцятий минало» аналіз вірша — тема, ідея, художні «Мені тринадцятий минало» аналіз вірша Автор: Тарас Шевченко Рік написання: 1847 Тема «Мені тринадцятий минало»: зображення безрадісного дитинства Тарасика, коли він, будучи кріпаком, випасав панську худобу. Ідея: співчутливе ставлення до хлопчика-пастушка; засудження страшних часів кріпацтва, коли людина не мала власних прав і вимушена страждати. Основна думка: не зазнали щасливого дитинства Тарас і такі як він, бо не мали волі, щасливої долі через гноблення народу панами. Художні засоби «Мені тринадцятий минало» Риторичні оклики: «Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!»; «Поглянув я на ягня — не мої ягнята!»; «Обернувся я на хати — нема в мене хати!»; «Не дав мені бог нічого!»; «І хлинули сльози, тяжкі сльози!»; «…лани, гаї, сади!». Риторичні запитання: «…чи так мені чого було?»; «…чого так весело було?». Порівняння: «…любо стало, неначе в бога..»; «мов прокинувся, дивлюся»; «…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє». Метафори: «сонце гріло, не пекло»; «сонце… не довго молилось»; «сонце запекло, почервоніло і рай запалило»; «небо помарніло». Епітети: «небо голубеє»; «тяжкі сльози», «господнє небо» Автобіографічний вірш Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він — сирота безпритульний, немає в нього нічого — ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала — і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині —роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан — це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього. Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання. Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя… Раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози… Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми: Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов’язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство
.Не забули тебе, неньку,Чи сховали жаль до тебеІ кохання у серденьку?Марна річ! Були і в тебеКобзарі — гудці народні.Що співали-віщувалиЗаповіти благородні...Характерним для Вороного у передреволюційний період є вірш "Перед брамою" (1912), сповнений передчуття очікуваних перемін.Що буде потім — я не знаю...Але поріг святого раюВідважно я переступлю.Бо знову крила почуваюІ знову вірю і люблю!Що буде потім — я не знаю...Але бувало так, що поет страждав, коли бачив сьогодення Батьківщини, його охоплювали зневіра і розчарування. У "Мандрівних елегіях" (1902) є рядки:О рідна земле, люба моя нене!Чому, припавши до твоїх грудей,Я тільки плачу, як дитя нужденне,А сил не набираюсь, як Антей?Учитель-методист Л. І. Воловець ділиться такими "Вірш "Краю мій рідний!", датований 1908 роком, нагадує вірш Грінченка "Смутні картини" (1883 р.). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва твори перейняті глибокою турботою про долю занапащеного краю і пригнобленого народу. Порівняймо: "Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, — Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут" (Грінченко); "Люду мій бідний, окрадений люду! Що у твоїх я побачив очах, То вже й до віку свого не забуду, Де б я не був, всюди бачити буду — Голод і жах" (Вороний)".І далі Л. І. Воловець пише про тематичну спорідненість обох поезій, подібність їхньої образно-емоційної структури: "Причин тут, виявляється, дві: однаково нестерпне становище українського народу, особливо ж селянства, в Російській імперії на початку 80-х років XIX ст. і на початку XX ст. і пристрасне вболівання обох письменників за долю поневолених.Та час минав — і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли бадьорі революційні акорди. 1917 р., уже після Лютневої революції, Вороний пише вірш "За Україну!", сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення:Ганебні путаМи вже порвалиІ зруйнувалиЦарський трон.З-під яремІ з тюрем,Де був гніт.Ми йдемо на вільний світ!Твір був покладений на музику і став улюбленою піснею тодішньої революційної молоді. Таку ж тональність має поезія "Коли ти любиш рідний край...", найви-щим акордом якої стали прикінцеві рядки: "За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!"Незвичайною силою поетичної краси і ніжністю відзначаються поезії, у яких Вороний оспівує найвище з усіх людських почуттів — материнську любов. В основу поезії "Легенда" покладено народний переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче ло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор схиляється перед силою материнського почуття:І серденько неньчине кров'ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло... Ой леле! воно прорекло!..Востаннє озвалось до сина в ту мить: "Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?" Ой леле — тебе не болить?!На цьому й закінчується поезія. Якісь подальші пояснення були б просто недоречними. Твір витриманий у стилі народної епічної пісні, а давній народний вислів "Ой леле!" емоційно обрамлює кожну строфу, звучить щоразу по-новому, виражаючи то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, панічний страх, трагізм, любов. Завдяки цьому й досягається неповторний ритмомелодійний лад твору. Він привернув до себе увагу композиторів і був покладений на музику Миколою Леонто-вичем. Мотив любові до рідного краю можна вважати провідним у творчості М. Вороного.У швидкоплинному житті для поета вічними цінностями залишаються Краса й Україна. Важко утриматись і не привести тут повністю вірш "Краса!" (1912):Мій друже! Я Красу люблю,І з кожної хвилиниСобі ілюзію роблю,Бо в тій хвилинності ловлюЯ щастя одробини.Що є життя? Коротка мить.Яке його надбання?Красою душу напоїть .І, не вагаючись, прожитьХвилину раювання.Краса! На світі цім Краса —Натхненна чарівниця.Що відкриває небеса.Вершить найбільші чудеса.Мов казкова цариця.Ії я славлю, і хвалю,І кожну їй хвилинуГотов оддати без жалю.Мій друже, я Красу люблю…Як рідну Україну!М. Вороний перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами Пушкіна, Некрасова, Фета, Тютчева, Словацького, Вазова, Данте, Шексіпіра, Гейне, Верлена.Л. І. Воловець вважає, що "оригінальні й перекладні твори поета тісно пов'язані між собою: адже він брав для перекладу те, що відповідало його прагненню виховувати засобами літератури й театру свідомих громадян, знавців і цінителів прекрасного. І ще одна шляхетна ідея керувала діяльністю митця — включити українську культуру, особливо ж поезію, в орбіту культури світової.Великий поціновувач краси, Вороний розширив музикальні можливості українського вірша (що також привернуло увагу до його поезій з боку найвидатніших українських композиторів), щедро використовував рефрени, комбіновані повтори, вставні слова й речення.